Валер'ян Петрович Підмогильний - Невеличка драма

Миколаївна висловила жаль з того приводу, що родича свого не знайшла, пообіцяла німкені влаштувати її десь за бонну при першій нагоді й попрощалася з фрау Гольц, що назвала її die allerliebens-werdügste Frau, die Ihr je begegnet ist.[9]

— Так, він закоханий, — оповістила Марія Миколаївна професорові ввечері того дня. — Закоханий у дівчину, Степане Григоровичу, це найгірше…

Під впливом тяжких переживань матернього серця, вона оспала, втратила рішучість у тоні й величний вигляд. — Так і треба було припускати, — мовив професор. — Якщо хлопець не сидить увечері вдома, значить, він закоханий… Така вже логіка речей, Марусю!

— Щасливий ти, Степане Григоровичу, що маєш таку вдачу, — зітхнула Марія Миколаївна. — З усім ти миришся…

— Факти, Марусю! — скрикнув професор. — Факти — чудова річ!

— Якби це була жінка, тобто доросла жінка, вдова чи що, тоді б я знала, що робити, — сказала дружина. — А дівчина — це пропаща справа… Тут ніяк підступитись, бо він же засліплений! Ах, Степане Григоровичу, ти не уявляєш собі, яка це трагедія для Ірен, для нас…

— Заспокойся, Марусю, — мовив професор.

— І як він міг закохатись у дівчину? Він, такий розумний, серйозний? Яка легковажність! Що йому та дівчина? Що вона проти нашої Ірен? Яка пара була б! Серцем я почуваю, яка це могла б бути пара — Ірен і Юрій Олександрович… Йому закохатись у дівчину, ославивши Ірен, — це моральний занепад!

— А я його розумію, — сказав професор. — Коли б я закохався, то тільки в дівчину.

— Але ти вже одружений, це інша річ… Степане Григоровичу, — додала вона стомлено, — я не бачу іншого виходу, як сказати Ірен щиру правду. Бідне дитя! Хай знає все…

— Чудовий вихід!

— Але що з нею буде? Який страшний удар!

— Якщо вона любить його, то може зомліти, — заклопотано мовив професор. — Але я прихоплю з собою салом'яку…

І вони тихо рушили до доччиної кімнати як на похорон.

Ірен була в своєму теплому покої. Сидячи на софці, вона писала в зошиті на колінах. А коли ввійшли батьки, мовчазні, понурі, заклопотані, Ірен здивовано підвела на них очі.

— О, певно щось дуже важливе, коли ви вдвох прийшли, — мовила вона.

Професор сів коло дочки на софку, а мати присунула навпроти стільця.

— Ти не помилилась, Ірен, — сказала Марія Миколаївна. — Ми прийшли, як батьки… з дуже важливою й неприємною справою.

— Не хвилюйся, Марусю, — сказав професор, умостившись на софці вигідніше.

— Як мені не хвилюватись, коли доля моєї дитини, єдиної дитини…

Марія Миколаївна затулила хусточкою очі, згадавши синів.

— Що таке? — спитала Ірен.

— Він закоханий! — оповістив професор.

— Юрій Олександрович закоханий у дівчину, — додала мати. — Ти мусиш знати все…

— Я й так усе знаю, — сказала дочка.

Батьки ззирнулись.

— Ти не могла знати, — лагідно мовила Марія Миколаївна. — Ти горда, ти вдаєш, що знала! Негарно, Іро…

— Без мене? — скрикнув професор. — Та тільки я міг його вистежити!

— Ти, татусю? Звідки ж у тебе здібності до слідецтва?

— Але як вистежив! Чудово! Він іде, а я за ним, зовсім так непомітно…

— Ти міг не турбуватися, татусю! Я зробила це далеко простіше.

— Як? — спитала мати, геть спантеличена.

— Я послала Пелагею.

— Ну, Пелагея не могла справитись за мене! — сказав професор.

— Ірен, Ірен, — прошепотіла мати. — Ти вплутала сторонню людину…

— Але я мусила знати, мамо! Я не дівчина, я доросла жінка, і що ж мені — зітхати та тужити на самоті!

— Що ж буде? — пригнічено запитала професорова.

— Все буде добре, мамо! — сказала Ірен. — Він вернеться до мене.

— Я ж казав, — мовив професор. — Все направиться само з себе. Закон життя: факти і все направляється на краще.

— Ти можеш іти працювати, Степане Григоровичу.

— Чудово! Ірусь, залишаю собі салом'як.

— Поясни мені, Ірен! — благально мовила мати, коли професор вийшов. — Поясни, як матері… Не будь хоч раз потаєнна! Коли б ти знала, як я змучилась…

— Будь ласка, мамо. Передусім, я знаю Юрія Олександровича приблизно так, як і саму себе. Знаю його вдачу, нахили. І знаєш, смішно думати, щоб він міг зв'язати свою долю, свою наукову кар'єру з якимсь дівчам.

— Але він закоханий у неї! Він буває в неї щодня від сьомої до дванадцятої!

— Не більше й не менше. Пізнаю його в цій акуратності — порядок і режим передусім. Навіть для кохання він визначив час, щоправда чималий… А втім, він справді закоханий, може, навіть божевільне закоханий, як на його натуру. Це зрозуміло: роки зосередженої роботи дали себе знати. Він шумує, і я дуже рада, що шумування це відбувається в ньому перед нашим одруженням, а не після. Тоді справа була б прикріша і навіть небезпечніша.

— Так ти певна, що він вернеться до тебе? — несміливо запитала мати.

— Видима річ, мамо! Адже години, що він віддає на кохання, це години його наукової роботи. Скільки він зможе жертвувати роботою задля тої дівчини — це тільки питання часу. Зважай, мамо, що з планами наукової роботи зв'язана в нього я, а не вона. Поворот до роботи буде заразом і поворот до мене.

— Мені дивно, Ірусь, що ти здібна так спокійно міркувати в… твоєму становищі…

— Адже я, ти знаєш, мамо, шумувала так само. Може навіть безглуздіше… Це неминуче в житті, але потім лишається ще ціле життя, яке треба спокійно й свідомо творити.

Марія Миколаївна сиділа, схиливши голову. Сумніви не покидали її.

— Це вам, старосвітським людям, кохання здається якоюсь невиправною катастрофою, чимсь стихійним і великим, — сказала Ірен. — А ми за революції навчились дивитись на нього, як на епізод у житті.

— Атож, ви нові люди, — мовила мати неймовірно. — А може, ти й помиляєшся?…

— Помилки завжди можливі, — відповіла Ірен тоном, що визначав кінець розмови.

Марія Миколаївна покірно підвелась, а все ж запитала:

— Ти вибач, Ірен, що я втручаюсь у твоє життя… Скажи мені ще, навіщо ти вивчаєш українську мову? Я злякалась, коли побачила в тебе ці… підручники!

— Сьогодні ти вчиняєш мені справжній допит, — посміхнулась дочка. — Гаразд! Треба знати ту дівчину, мамо… Тут я скористувалася знайомствами в махортресті, де вона служить. Вона українка, причому з того молодого покоління, яке не задовольняється вже українською школою на селі, виданням українських книжок, театральними виставами, як це було в батьків їхніх, їм хочеться більшого — знаєш, апетит з їжею приходить.

— L'appetit vient en mangeant… Але вони нас хотять з'їсти, — зауважила мати з гнівом.

— Щось подібне. Їх легко пізнати. По крамницях вони запитують усе по-українськи, до того ж голосно, демонстративно, і вимагають, щоб їх розуміли…

— Але це смішно! — скрикнула мати.

— Безперечно смішно. — Продавці таки й справді сміються