Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Мене розібрало, і я хотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки і поліз на вербу. Але мене спіткала невдача. Жахлива невдача. Я зачепився за сучок і роздер труси — так як роздер! — Зверху по стегну до самого низу (навіть гумка лопнула). Трохи не плачучи від сорому і горя, я безславно спустився вниз. Однак ніхто не став сміятися з мене. Навпаки, всі мене заспокоювали:

— Нічого, буває. З кожним може статися!

Дівчатка навперебій пропонували зашити труси. Я категорично відмовився. Ви собі уявляєте–ви сидите без трусів, а дівчатка їх в цей час зашивають! Краще втопитися! Я взяв голку і нитку і поліз в курінь. Там, в напівтемряві, я довго й невміло орудував голкою, наколюючи собі пальці і ковтаючи сльози. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня і прикриту листям. Я зацікавився, потягнув її. Це була граматика. Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб відвести очі дідові.

В граматику була закладена зошит. Я розкрив зошит. (Хай вибачить мій друг мою цікавість!) На першій сторінці починався

«Щоденник Робінзона Кукурузо». Що в ньому, ви вже знаєте: «пригоди» і «неприємності» першого дня. «А що далі?» — Поцікавився я. Перегорнув сторінку і… витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже полтетраді було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменник, і на прикметник, і навіть на суфікси (на тих диявольських «дітей за сажею», які так підвели нас колись).

Вправи були написані олівцем — так само, як і щоденник.

Сумнівів не було — все це писалося вже тут, на острові.

Так ось воно що!

Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменування.

Ах ти хитрун! Ах ти обманщик! Твоя гордість, твоя диявольська гордість заводія і отамана не дозволила тобі признатися, що ти старанно готуєшся до переекзаменування, і ти втік на острів і там зубрити граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну постривай! Ну дивись! Я тобі!…

А втім, що «постривай», що «Дивись»? Хіба я скажу йому що–небудь? Хіба я йому ворог? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб залишився на другий рік? Та ні ж! Звичайно, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова! Нехай думає, що я ні про що навіть не здогадуюся! Нехай думає! Я швиденько поклав зошит і граматику на місце і прикрив листям — начебто і не торкався.

Від мого відкриття мені відразу стало легко і весело — ніби після дощу сонце засяяло. Про сором і ганьба свій я і думати перестав. Бадьоро доштопал труси і зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали усміхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике діло труси! Без трусів — немає людини, а в трусах — є людина, і навіть ще усміхається, — і хихикнув, кинувши погляд на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні.

І хоч дурне було це його дотепність, я не образився. Я благородно йому пробачив.

— Ну, а тепер «Готуйся в дорогу», «Готуйся в дорогу», — проспівав вожатий.

Піонери заметушилися.

Це було для нас так несподівано, що ми з Кукурузо розгубилися.

— Що, ви вже їдете? — Вирвалось у мене.

- Їдемо, — сказав вожатий. — Ми й так затрималися. Адже зупинка на вашому острові у нас непередбачена. Ми ночували на березі, на лузі біля стогів. А вранці туди стадо пригнали. Дівчата у нас бойові, але з великою рогатою худобою не дуже дружать. Довелося поспіхом перебазуватися. Навіть поснідати там не встигли… А нам сьогодні ще до Андрушівки добратися треба. Завидна доберемося, як ви думаєте?

— А чого… На таких човнах — звичайно, — впевнено сказав я. Кукурузо похмуро мовчав.

До нас підійшли Ігор, Валька, Сашко–штурман і інші піонери:

— Прощайте!

— До побачення!

— Будьте здорові!

Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузо, сказала:

— Ой, як шкода, що ми вже їдемо… І не дізнаємося навіть, як ви зловили свого браконьєра. Це ж так цікаво!…

Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо.

— А знаєте що! А ви напишіть нам. Я вам залишу адресу, а ви напишіть — добре? — Сказала Валька.

— Напишіть!

— Звичайно!

— Хай напишуть обов'язково.

— Напишіть! Напишіть! — Закричали звідусіль.

— Тільки так! — Відрубав Сашко–штурман.

А Валька вже писала на листочку з блокнота адресу.

— На, — сказала вона, простягаючи папірець Кукурузо. — Тільки дивись не загуби!

Кукурузо нічого не відповів — мовчки сунув адресу за пазуху. Піонери сіли в шлюпки.

— Заспіваймо їм на прощання пісню! — Крикнула Валька. — Заспівувачів, Сашко!

І вони заспівали.

Ми довго стояли на березі. Їх давно вже не було видно, а пісня все ще летіла над плавнями.

Пісню дружби заспівує молодь,

Молодь, молодь!

Цю пісню не задушиш, не вб'єш,

Не вб'єш, не вб'єш!…

… А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо.

Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися на нього можна годинами. Дивитися і думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:

— Так, зараз техніка, воно взагалі, звичайно… будь здоров… Кажуть, в гудзику — приймач, в портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь заховати можна.

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, на напівпровідниках, — сказав я і почервонів.

Вбийте мене, якщо я хоч поняття маю, що це таке: транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько… А Ігор знав.

Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на цих самих транзисторах…

Кукурузо ще раз зітхнув і раптом промовив:

— Ех, а здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Що–небудь особливе. Цікаве та незвичайне… Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані. По радіо. Між рогами натягнута антена. У вухо вставлений маленький промінчик (на транзисторах, звичайно)… Пасти таку корову — одне задоволення. Сидиш собі на баштані в діда Саливона, ух і кавуни ж там! Сидиш, їж, значить, кавун. Потім глянув на кишеньковий телевізор, бачиш —