Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

боки ритмічними каденціями[145] різьблені пласко гірлянди, на рогах будівлі вони нерішуче спинялися. З висоти центральної тераси збігали мармурові сходи — патетичні і церемонні — поміж балюстрадами й вазами, що чимшвидше розступалися перед ними; широко спливаючи на землю, сходи, здавалося, збирали й ховали позад себе свою схвильовану одіж у глибокому реверансі.

У мене напрочуд загострене відчуття стилю. Той стиль дразнив і непокоїв мене чимось незрозумілим. За його насилу опанованим запеклим класицизмом, за всією на позір зимною елегантністю крилися невловні дрижаки. Той стиль був надто гарячий і надто гострий, сповнений несподіваних перчинок. Якась лише крапля незнаної отрути, пущена в жили цього стилю, робила його кров темною, вибуховою й небезпечною.

Внутрішньо здезорієнтований, здригаючись від суперечливих бажань, я навшпиньки пішов уздовж фасаду вілли, полохаючи заснулих на сходах ящірок.

Довкола висохлого круглого басейну земля потріскала від сонця і була ще гола. Лиш де-не-де зі шпарин у ґрунті вистрелювало трохи запеклої фанатичної зелені. Я вирвав пучечок того зілля і сховав до блокнота. Я весь тремтів від внутрішнього збудження. Повітря над басейном було сіре, занадто прозоре й лискуче, воно йшло хвилями від тепла. Барометр на стовпі неподалік катастрофічно падав. Навколо залягала тиша. Жодна гілка не ворухнулася від найменшого вітерця. Вілла спала з опущеними жалюзі, світячи крейдяною білістю в безмежній мертвизні сірої аури. Раптом — немовби застій досягнув критичної точки — повітря стрепенулося кольоровим ферментом, розпалося на барвисті клапті та мерехтливі пелюстки.

То були величезні ваговиті метелики, що парами поринули в любовні забави. Недолугий розсмиканий трепет якусь хвилину повисав у мертвій аурі. Поперемінно вискакуючи на п’ядь один поперед одного, метелики знов єдналися на льоту й тасували у стемнілому повітрі цілу колоду барвистих проблисків. Чи це був лише швидкий розпад вибуялої аури, фата-морґана повітря, наповненого гашишем і фанаберіями? Я змахнув шапкою — й важкий плюшевий метелик упав на землю, тріпочучи крилами. Я підняв його і так само сховав. Одним доказом більше.

XXIV

Я розгадав таємницю того стилю. У своїй настирливій плинності його архітектурні лінії так довго повторювали одну й ту ж незрозумілу фразу, аж я зрозумів той зрадливий шифр, те підморгування, ту лоскітливу містифікацію. Це був і справді надто прозорий маскарад. У тих добірних і рухливих лініях з їхньою надмірною вишуканістю було якось забагато гострого перцю, гарячої пікантності, забагато зграбності, запалу, яскравості в жестикуляції — словом, чогось барвистого, колоніального, окатого… Еге ж, той стиль мав на самому дні щось нечувано відразливе — він був розпусний, надуманий, тропічний і неперевершений у цинізмі.

XXV

Зайво розводитись про те, як мене потрясло це відкриття. Віддалені лінії зближаються і поєднуються, несподівано збиваються докупи рапорти[146] і паралелі. Сильно збуджений, я поділився моїм відкриттям із Рудольфом. Його це не зачепило. Він навіть виказав невдоволення, докоряючи мені перебільшенням і вигадництвом. Усе частіше він закидає мені дурню та навмисні містифікації. Якщо й був у мене до нього як до власника альбому певний сентимент, то його заздрісні, сповнені непогамованою люттю вибухи дедалі більше відштовхують мене від нього. Проте я не показую своїх образ, адже, на жаль, залежу від нього. Що я робитиму без альбому? Він про це знає й користується своєю перевагою.

XXVI

У цій весні забагато всього відбувається. Забагато рішучих намірів, безмежних претензій, набряклих і неосяжних амбіцій розпирає ці темні глибини. Її експансія не знає меж. Адміністрування настільки велетенської, розгалуженої та розрослої забави не на мої сили. Прагнучи перекинути частину тягаря на Рудольфа, я номінував його у співреґенти. Ясна річ, анонімно. Вкупі з його альбомом ми утрьох являємо собою неофіційний тріумвірат, на який покладено всю відповідальність за цю незбагненну і неосяжну аферу.

XXVII

Я не мав сміливості обійти віллу і дістатися на інший бік. Мене б обов’язково зауважили. Чому ж я все-таки маю відчуття, ніби я вже був там колись дуже давно? Чи ми часом не знаємо наперед усіх краєвидів, які зустрінемо у своєму житті? Чи може взагалі з’явитися ще щось нове, що його ми не передчували б віддавна у своїх найглибших резервах? Я знаю, що колись, якоїсь пізньої години, стоятиму отам, на порозі садів, рука в руку з Б’янкою. Ми увійдемо в ті забуті закапелки, де поміж старих мурів замкнуто отруйні парки, штучні раї Едґара Аллана По[147], порослі цикутою, маком та опіумними[148] в’юнками, що палахкотять під бурим небом старезних фресок. Ми розбудимо білий мармур статуї, що спить із порожніми очима в цьому позамежному світі за рубежем зів’ялого пополудня. Ми наполохаємо єдиного її коханця — червоного вампіра, приспаного на її лоні зі складеними крилами. Він безгучно полетить геть — м’який і плинний, здригаючись усім своїм безсилим, безтілесним, яскраво-червоним тельбухом без кісток і субстанції, а відтак закрутиться, залопоче і розпадеться безслідно у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вийдемо на порожню галявину. Рослинність на ній буде випалена, як тютюн, як прерія пізнього індіанського літа. Це буде, напевно, у штаті Нью-Орлеан або Луїзіана[149] — проте назви країн є лише приводами. Ми присядемо на кам’яному цямринні квадратного ставка. Б’янка занурить білі пальці в теплу воду з жовтими листками і не підніме очей. Навпроти сидітиме чорна струнка постать, загорнута у вуалі. Я пошепки спитаю про неї, а Б’янка хитне головою і тихо скаже: «Не бійся, вона не чує, це моя померла мати, вона тут живе». А потім ще скаже мені найсолодші, найтихіші і найпечальніші речі. Не буде жодної втіхи. Западе присмерк…

XXVIII

Події набрали шаленого темпу. Приїхав Б’янчин батько. Сьогодні я стояв на розі вулиць Фонтанної та Скарабея, коли це над’їхала лискуча відкрита карета з широким і мілким, ніби мушля, коробом. У тій біло-єдвабній мушлі я побачив Б’янку — вона напівлежала в тюлевій сукенці. Її ніжний профіль був затінений крисами капелюшка; опущені долу, вони тримались на стрічці, підв’язаній до підборіддя. Ледь не вся вона тонула в оперенні білих мережив, сидячи поруч із добродієм у чорному сурдуті та білій бавовняній камізельці, на якій виблискував тяжкий ланцюжок із безліччю брелків. Під чорним, глибоко насунутим котелком сіріло замкнуте понуре обличчя з бакенбардами. Я глибоко здригнувся, побачивши це. Не могло бути сумніву. Це був пан де В…

Коли вишуканий екіпаж порівнявся зі мною, ледь чутно порипуючи розтяжним коробом, Б’янка щось мовила батькові, який повернув голову і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без