Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

мусить вигнати сон з його пурпурового сховища. Передранішній серпанок відступає вгору, поволі відновлюються звичні форми й кольори речей, і світанок на наших очах знову повертає довколишньому світові його справжній вигляд. Тьмяні дзеркала знову починають жити своїм відображальним життям. Погаслі свічки стоять там, де їх залишено звечора, а поряд лежить не до кінця розрізана книжка, яку напередодні читали, або зів’яла квітка, яку ми носили вчора на балу, а чи лист, який ми боялися прочитати або перечитували занадто часто. Здається, ніщо не змінилося. З-поза нереальних тіней ночі постає знову знайоме реальне життя. І ми мусимо тягти його з того місця, де воно зупинилося вчора, і з болем усвідомлюємо, що приречені довіку кружляти в тому самому осоружному колі стереотипного повсякдення… Іноді в такі хвилини у нас прокидається несамовите бажання, розплющивши зранку очі, побачити світ, заново перетворений за ніч нам на втіху, — світ, у якому речі набрали б незвичних обрисів і свіжих барв, де все змінене, з новими таємницями, світ, де минулого було б дуже мало або й зовсім не було — так, щоб воно, в усякому разі, не існувало як обов’язок чи каяття, бо так, як є тепер, то навіть радощі згадуються з гіркотою, а спомини про насолоди пронизують болем.

Саме творення таких-от світів, гадав Доріан Ґрей, і становить справжню суть життя чи принаймні частину цієї суті. Тим-то у своїх пошуках нових і захопливих почувань, які містили б істотний для романтики елемент незвичайного, він часто свідомо засвоював ідеї, що були чужі його вдачі, і піддавав себе непомітному їхньому впливу, а потому, спізнавши їхній смак і вдоволивши свою інтелектуальну цікавість, відрікався від них з тією чудною байдужістю, що не тільки не суперечить гарячому темпераментові, а й навіть — з погляду деяких сучасних психологів — часто є необхідною його умовою.

Якось прокотилася чутка, що Доріан Ґрей збирається прийняти римо-католицьке віросповідання; як на правду, то католицькі ритуали завжди приваблювали його. Щоденний обряд принесення жертви, достоту страшніший за всі жертвоприносини давнього світу, зворушував Доріана — як своїм величним нехтуванням наших почуттів, так і своєю примітивною простотою та одвічним пафосом людської трагедії, що її він мав символізувати. Доріан любив стояти навколішки на холодних мармурових плитах і спостерігати за священиком у цупкому парчевому далматику[59], коли той сповільна здіймав безкровними руками покрову зі скинії або підносив схожу на скляний ліхтар і оздоблену коштовностями дароносицю з блідою облаткою всередині, — і тоді йому хотілося вірити, що це й справді «panis caelestis», хліб янголів; або коли священик в одінні страстей Господніх кришив гостію над чашею і вдаряв себе в груди, караючись гріхами людськими. Його чарувало куріння кадильниць, які, наче пишні золоті квітки, гойдалися в руках урочистих хлопчиків у пурпурі й мереживах. А виходячи з церкви, Доріан не без цікавості позирав на похмурі сповідальні і часом засиджувався в їхній тьмяній тіні, прислухаючись, як через ветхі ґратки чоловіки й жінки вишіптують правду своїх життів.

Проте формально Доріан ніколи не приставав на ті чи інші догмати чи віросповідання, усвідомлюючи, що це обмежило б його розумовий розвиток, — він не мав ані найменшого наміру вважати своїм постійним помешканням заїзд, придатний лише на те, щоб провести там ніч або ті декілька нічних годин, коли самий тільки молодик протистояв хмаркам на беззоряному небі. Деякий час Доріана цікавив містицизм, з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче, поряд з яким завжди йде антиномізм[60], що підступно заперечує потребу моральності. В інший період він схилявся до матеріалістичних доктрин дарвінізму в Німеччині, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи анормальних, і з гострою насолодою зводив людські думки й пристрасті до функції якої-небудь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна. Та все ж усі ці теорії і вчення про життя були для Доріана нічим у порівнянні з самим життям.

Він ясно розумів безплідність усіх мудрувань, відірваних від реальності й досвіду. Він знав, що чуттєве життя людини, так само, як і духовне, має свої священні таємниці, які чекають на відкриття.

Отож він узявся за вивчення ароматичних речовин та секретів їхнього виробництва — сам переганяв пахучі олії і палив запашні смоли зі Сходу. Він побачив, що кожен стан душі має двійника в житті почуттів, і поклав собі відкрити їхній справжній взаємозв’язок. Чому, скажімо, ладан — нагонить на нас містику, сіра амбра — розпалює пристрасті, фіалка — пробуджує згадки про мертві романтичні пригоди, мускус — каламутить мозок, чампак — розкладає уяву? Він не раз мріяв скомпонувати цілу систему психологічної дії різних запахів, вивчаючи своєрідні впливи ніжно-пахучих коренів, духмяних квіток, обважнілих від пилку, ароматних бальзамів, темнобарвної пахучої деревини, нарду, що спричинює слабість, говенії, що позбавляє людей розуму, алое, що, кажуть, зцілює душу від туги.

А ще іншим часом він цілковито віддавався музиці і в своєму будинку — у довгій залі з ґратчастими вікнами, де стелю було розмальовано циноброю із золотом, а стіни покривав оливково-зелений лак, влаштовував незвичайні концерти. Пристрасні цигани зривали дикі ноти зі своїх маленьких цитр, статечні тунісці в жовтих шалях перебирали туго напнуті струни величезних лютень, скалозубі негри монотонно вдаряли в мідяні барабани, а стрункі індуси в білих чалмах, схрестивши ноги, сиділи на червоних матах і, граючи на довгих очеретяних та латунних сопілках, заворожували — чи вдавали, що заворожують — великих отруйних кобр і бридезних рогатих єхидн. Різкі переходи й пронизливі дисонанси цієї варварської музики зворушували Доріана в такі моменти, коли грація Шуберта, прекрасна елегійність Шопена, могутня гармонія самого Бетховена анітрохи вже не проймали його.

Він визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти, які тільки міг знайти — навіть із могильників вимерлих народів і від небагатьох диких племен, яким вдалося вижити при зіткненні із західною цивілізацією, — і любив брати їх у руки, прислухаючись до їхніх дивних звуків. Він мав таємничий «джурупарис» індіянців з Ріо-Неґро[61], дивитись на який жінкам узагалі заборонялося, а юнакам побачити його можна було лише після посту й самокатування; мав глиняні глечики перуанців, що наслідують пронизливі пташині крики; мав і ті флейти з людських кісток, що їх чув Альфонсо де Овалле[62] у Чилі, і напрочуд ніжнодзвінкі камінці зеленого яспису з-під Куско[63]. Були в Доріановій колекції також розмальовані гарбузини з галькою всередині, яка торохкоче при потрясанні, і довга мексиканська сурма, граючи на якій,