Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Я, Богдан 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Я, Богдан" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 213
Перейти на сторінку:
Зненацька я усвідомлюю, що вже обома ногами стою на порозі старості, а Мотронка ще тільки входить у життя, ще тільки придивляється до нього своїми чистими очима з — під високих брів і, мабуть, вельми дивується, не бачачи нічого, окрім тяжкоплечого старого чоловіка зі звислими вусами, схожого на мокрого вовка, похмурого, часом несамовитого в своїм незбагненнім гніві, і в своїх примхах, і в своїх безкінечних мандрах.

І тоді негадано й неждано для самого себе я розповідаю Мотронці, як молодим, коли мав стільки років, як вона нині (а це ж так мало!), то був сновидою. І не в колегії Львівській, бо там отці—наставники своїми молитвами відлякували дияволів, а вже згодом, коли ходив з батьком серед охочих козаків молодих. Не брала мене втома після багатоденних переходів, і коли всі засинали мертво, я блукав по табору ночами, притискаючи до грудей кульбаку, наступав на сплячих, спотикався об лежачих коней, падав там і пробуджувався вранці, дивуючись, яка сила мене туди занесла. Тоді навчився чути крізь сон і обминав усі перешкоди, керуючись слухом чи якимись потаємними змислами (бо ж очі мав заплющені й мозок снулий). Так заблукував у степ або в ліс і прокидався десь у байраку, на березі струмка або навіть на дереві. Вилікувався від сеї дивної немочі в Стамбулі, може, тому, що невірним чи й знана вона, а може, то й не зі мною все було, а з моїм побратимом — писарем Самійлом або ще з кимось. Мабуть, коли я вмру, то дух мій теж не вспокоїться, як колись тіло, і літатиме по всій землі нашій, опиняючись то там, то там, то в Києві, то в Чигирині, то в Суботові, то на хуторі Жуки, то в Гадячі, скрізь, де пробуджуватиметься пам’ять, ця володарка людських діянь, ця байдужа реєстраторка людських вчинків і гріхів, всемогутня володарка наших вчинків, велика Цариця вічності, звитяжниця безодні небуття.

Налякано й довірливо оберталося до мене личко, таке маленьке, що накрив би його своєю важкою долонею, як теплу пташку, так ні ж — сила в ньому незбагненна і обезвладнює тебе, мов найбільша потуга. Таке лице не старіє і не вмирає ніколи, і житиме в моїй пам’яті вічно, а коли згасне моя свідомість, тоді лишиться пам’ять про пам’ять, і триватиме те вічно, бо так мені хочеться, а відомо, що воля людини — дужча за смерть і минущість.

Я готовий був заплатити за це личко всіма скарбами землі приступними мені й неприступними, бо поставало воно переді мною, як всемогутність природи, данина ж природі, що платиться темною жагою, не гріховна й не. принизлива, коли вона осяяна ореолом любовної жертовності й очистительного покаяння.

Але слова каяття завмирали на моїх устах, щойно я чув її тихий і водночас настирливий голос:

— Батьку, коли ж повезете мене кудись?

— Куди ж тебе повезти, дитино моя?

— Хіба я знаю? До Варшави, а може, ще й далі!

— До Варшави далеко.

— Тоді хоч до Києва.

— До Києва? Ох, не знаю, не знаю. Повезу тебе до Чигирина.

— Чигирин? А що — Чигирин? Це ж так близько, батьку!

Вона вибрала хвилю, коли ми були самі, і опинилася біля меіге, горнулася до мене своїм витким тілом, обвивала Мене Щепотом, як знемогою, лащилася й зваблювала.

— Батьку, повезіть, я так знудилася вже…

— Чигирин, — прошепотів я їй. — Чигирин, Мотронко люба…

Може, вона й згоджувалася, а може, хотіла від мене чогось небаченого, бо обійняла своїми тонкими руками мою тверду шию і попросила знеможено й безсило:

— Поцілуйте мене, батьку.

І, не розправляючи свого звислого вуса, не вміючи скинути своєї похмурої тяжкості, я поцілував її в молоді уста і не міг відірватися від неї, коли ж відірвався, то побачив у відблисках полум’я таємничий усміх на її лиці. Що він обіцяв світові й мені? Що заповідалося в тому усміхові?

Я ошалів од любові. І це в п’ятдесят літ!

10

Доля не ласкавила зо мною. Коли людей дорогих мені й вірних мав до часу приховувати від світу, то з тими, що ачей зневаги варті були, змушений і далі триматися купи, мало не впадаючи в обійми.

Початком березня наступного року (1646) прибув з Варшави до Києва таємний посланець королівський, староста ломжинський і маршалок торішнього сейму Гієроним Радзієвський, який мав лист до козацьких старшин, і кожного з перелічених у тім листі осібно покликано до Києва із заповіданням дороги ще дальшої.

Знов прощався я з рідними і з Суботовом, не відаючи того, що жде цю мою тиху оселю, де я мав стільки щастя і де нещастя виростало непомітно й зловороже, може, й спричинене моєю нерозважливістю і надмірною буйністю душі, що не втишувалася з літами, а мовби набирала сили і нестями.

У Києві опинився я разом з осавулом генеральним Іваном Барабашем, осавулом військовим переяславським Ілляшем Караїмовичем, осавулами полковими Романом Лештою і Яцьком Клишею, писарем військовим Іваном Нестеренком, пагіами вельми поважними, як на моє сотниківське достоїнство, так що доводилося немало дивуватися і їм, і панові Радзієвському, тільки я не здивувався, бо листом королівським кликано всіх нас до Варшави, куди вже я, казати б, проклав козацьку дорогу, а тепер ці старшини мали б її зміцнити — вже як там воно вийде.

Радзієвський, хоч діяв в ім’я короля, не забував нагадувати про вольності шляхетські, повторюючи, що Річ Посполита ладна втратити приязнь будь з ким, але не потерпить диктаторства, нам така мова видавалася приємною, бо вважали себе найперше людьми вільними від народження і за звичаєм предківським, а вже тоді підданцями королівськими, то пан Радзієвський не забув нагадати, що одна справа — вольності шляхетські, а зовсім інша — козацька своєволя.

Згодом, коли Гієроним Радзієвський, ставши вже й підканцлером коронним, посвариться з королем і втече до Швеції, його зрівнюватимуть зі мною. Мовляв, пан радзієвський не був зрадником отчизни, він зрадив тільки королю і мстився йому так, як Хмельницький мстився польським панам. Та з ким тоді не стануть мене зрівнювати! Шкода говорити!

Вийшло так, що ми наближалися до Варшави водночас з новою Королевою., Королева припливла до Гданська ще пізньої осені, король хотів урочисто зустріти її ще в приморськім городі, але подагра і каміння в нирках так мучили його всю осінь і зиму, що не зміг він ворухнутися з місця, і вирішено врешті, щоб королева прибула до столиці в супроводі канцлера литовського Радзівілла і свого почту. Цілу зиму їхала королева до Варшави з тривалими перепочинками

1 ... 40 41 42 ... 213
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, Богдан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, Богдан"