Галина Василівна Москалець - Маґнат

в порожній церкві поночі, слухав як дріботить дощ по гонті, і відчував, що моя віра не така вже й слабка. Просто тісно їй і хоче вона пливти туди, де ніхто не був, і за се мене осудять. Певно, тому люди з великою вірою йшли в пустелю чи пущу, аби ніхто не заважав їхній вірі рости вгору і в боки. І ніхто з них потім не вертався.

Після нічного чування в монастирській церкві я вже міг би вертатись в Добромиль, але ігумен мене не пустив.

— Туди, — показав він вниз, де причаївся Добромиль, — з кожним днем приїжджатиме все більше людей. Там тісно, і буде трудно приготуватись до сього діла, на яке вас вибрали.

— То ви про се знаєте?! — вигукнув я і зажмурився від страху.

— Як тільки вас побачив, то зрозумів. Якби були ви моїм братом, сказав би просто: тікайте! Тікайте, се недобре для вас. А коли уздрів вас у монастирі, то зрозумів, що у вашому випадку се ще гірше, бо маєте відкрите серце.

— Серце? — гірко всміхнувся я. — Мене пограбували.

Я не міг ні повернутись назад, ні їхати далі. Жив з ласки доброго господаря, а той узяв та й умер нагло, хоч лиш він міг мені допомогти. Краще б убили мене тоді, однак не вбили, думали, що сам помру. Моє становище погіршилось ще більше, бо тепер я навіть надію стратив. І поки я журився, надумали зробити мене живою парсуною небіжчика, і пообіцяли за се 800 злотих, більше, ніж я згубив. Я міг би відмовитися, якби був молодий, чи бодай мав якийсь гріш. Тоді я хоча б зважив усе, поспитав мудрих людей. Але я був голий і босий, і земля чужа під ногами. Тяжко на чужій землі.

Нікому я цього не казав. Таке можна сказати рідній жінці чи побратимові. Але я розповів духовній особі, чоловіку, що теж прийшов на чужу землю і залежав від ласки Гербуртової. Я з острахом чекав, що отець Зеновій зараз потемніє на виду, звузить очі й скаже щось прикре. Але він перебував між світом небесним і світом земним, а тому озвався м’яко й лагідно:

— Річ у тім, пане Северине, що ви забули: Бог повертає і вкрадені вівці, і вбитих діточок, і спалену хату лише тоді, коли знає, що се нам потрібно. Гроші знову можуть вкрасти, дім спалити, хіба ні?

Він зітхнув і став розглядати вервицю, обмотану довкола руки.

— Коли я був ще послушником, там, у себе вдома, в Мукачівській обителі, то легко ніс свій послух, ніби крила в мене виросли. Але надходила неділя, до монастирської церкви сходилися люди, я знав, що між ними є мої батько-мати і сестра, а я мусив стояти до них плечима, знаючи, що коли обернусь, то мене виженуть з монастиря і не дадуть зложити обітниці. І так я три роки стояв, не бачив нікого, окрім ченців. А коли мені нарешті дозволили обернутися, то люди, що приходили по неділях до церкви, видались мені дивними і незрозумілими, і цілком чужими.

— А мати, батько?

— Я більше не тужив за ними. Не можна журитись за тим, що вже тобі не належить.

Я відвернувся. І се він знав. Знав, що я стратив жону і майже втратив сина, і зброю втратив також. Тому прагнув помогти мені, щоб зменшити мій біль і розпустити неприкаяність, як сіль у воді. Час згоїть і ці рани, аби нових не було. З усіма людьми так. От тільки чому він веде мене такою заплутаною стежкою, коли є проста дорога? І тоді я сказав до нього:

— Скажу вам, отче, чесно, коротко я був побіля ясновельможного, і знаю, що був він не безгрішним…

— Ми молимося щодень за його душу.

— І я молюся. Та й багато хто молиться. Тільки у мене тягар на серці, ніхто такого не має. Ніби я маю лягти у гріб замість пана Гербурта, і через те з кожним днем мені стає тяжче, бо наближається ся страшна хвиля. Не раз думаю, як почували себе інші, кому випала доля бути парсуною небіжчика. Може, якби я поговорив з ними, то полегшало б на душі. Знаєте, отче, я цілу зиму дивився на вашу гору, смакував думкою, що прийду сюди і буде мені свято. Навіть коли пару днів тому підіймався дорогою від Тернової, серце моє тріпалось від радості. А потім я впав у болото…

Мені щось здушило горло і я не зміг розповісти про хату над яром, про причинну та її безпомічного чоловіка. Подумав, що розповідь про се якимось чином осквернить святу обитель, надто молоду і не настільки сильну, щоб стримати зло. Скоса зиркнув на отця Зеновія, чи здогадався він про моє побоювання, а той наче й дивився на мене, але в очах його не було мого відображення. Я міг би так само говорити до образу Христа чи до образу святого Онуфрія. Той, хто три роки відвертався від людей, щоб прийняти постриг, не бачитиме їх потім і серцем, бо очі бачать тіло, а серце — душу. Дивно, що я раніше цього не помічав! Може тому, що бував у монастирях, обнесених муром, наповнених усілякими добрами, що різнились від замків лише звичаями. І сей колись стане таким, як набуде собі офіродавців та доброчинців. І чим більше їх буде, тим нижче зсуватиметься монастир до міста…

Я не сказав того, що думав, бо сим лише завдав би прикрості отцю Зеновію, та й для монастиря ліпше стати твердинею в часи, коли віру православну гонять, а церква розколена: християни християн ненавидять, православні монастирі захоплюють уніати, а уніатські — православні. (АК: Смілива думка, і навіть зараз вчасна, бо конфесійна боротьба — це боротьба за пожертви й прибутки, і простих віруючих провокують духовні пастирі на насильство, причому з обох боків.) Нема ні миру, ні ладу. Ясновельможний чинив мудро, коли помагав Добромильській обителі й збудував церкву в Мостиськах, не будучи ні православним, ні уніатом.

— Та се пусте, не зважайте, отче, — махнув я рукою.

Очі отця Зеновія зблиснули.

— Не думаю, що се пусте, пане Северине. Невже нема кому помогти визволити вас з Добромиля?

— Син є у мене. Сам у приймах. Чекає, щоб я йому поміг, а не він мені. Неврожай був у нас. Я не писав йому, що мене пограбували, лише, що затримався через недугу. Та вже небагато лишилось часу — два тижні.

— Шкода, тиждень тому був тут Слуга з Добромиля, але