Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

Напрямок, що обрав Соколине Око, скоро вивів подорожан на рівнину, до місця майже навпроти воріт у західній стіні форту; тут, за яких півмилі від їхньої мети, розвідник зупинився, поки надійдуть Данкен з товаришами. Йшли подорожани жваво, та й твердість грунту цьому сприяла — тож не диво, що вони випередили туман, який важко розсновувався над озером, і довелося зачекати, поки густа імла повиє хвилястою пеленою ворожий табір. Могікани скористалися затримкою й викралися з лісу розвідати довколишню місцину. За ними неподалік пішов і розвідник, аби чимшвидше послужитися їхнім звітом та щоб і самому розглянутись на ближчій околиці.

За хвилину він повернувся, густо почервонілий, і в небагатьох словах виклав своє розчарування:

— Той хитрюган-француз виставив сторожу з червоношкірих та білих на самій нашій дорозі, а в цій млі на неї так само легко й наскочити, як і обминути її.

— А хіба не можна дати гака, щоб уникнути небезпеки, і вже потім вернути назад на нашу стежку? — запитав Гейворд.

— Звернувши з дороги в тумані, хто може сказати, коли він видобудеться на неї знову? Мла над Горікеном — це не повів із люльки миру й не дим після мушкетного стрілу!

Не встиг він скінчити, як розлігся гарматний гуркіт і ядро, поціливши молоде деревце в лісовій гущавині, відскочило від стовбура й упало на землю, прорізавши ще борозну в грунті. Ту ж мить вигулькнули обоє індіян, і Анкес, вимахуючи рукою, повагом мовив щось по-делаварському.

— Може й так, хлопче, — пробурмотів розвідник, вислухавши. — Прикрої лихоманки так не лікують, як зубного болю. Рушаймо, бо мла спадає.

— Стривайте! — скрикнув Гейворд. — Пер-ще поясніть, на що ви сподіваєтесь.

— Сподівання куценькі, але й те краще за нічого. Оце ось ядро, — мовив розвідник, копаючи нешкідливий уже метал, — зорало землю, летівши з форту, і коли ніякі інші знаки нам не дадуться, триматимемось напрямку цієї борозни. Але досить слів, ходім уже, коли не хочемо, щоб, розтанувши, мла полишила нас на півдорозі, на видноті для пострілів з обидвох таборів.

Гейворд збагнув, що й справді надійшла критична хвиля, коли вчинки вагоміші за слова. Ставши поміж сестер, він хутко повів їх із собою, не спускаючи з ока ледь видної постаті розвідника попереду. Небавом юнак упевнився, що Соколине Око анітрохи не перебільшив щільності туману, бо вже ярдів за двадцять подорожани насилу годні були розрізнити один одного крізь імлисту поволоку.

Вони взяли трохи ліворуч, пройшли півколом і вже покрили, як гадав Гейворд, половину відстані до форту, коли це за кільканадцять кроків почули грізний окрик:

— Qui va la?[22]

— Швидше! — прошепотів розвідник, знов одхиляючись ліворуч.

— Швидше! — повторив Гейворд, коли донеслося з десяток ворожих окриків, і кожен бринів погрозливо.

— C'est moi,[23] — озвався Данкен, скорше вже тягнучи, аніж ведучи за собою сестер.

— Дурню! Хто це — я?

— Друг Франції.

— Либонь, ти на ворога більше скидаєшся. Стій, до лиха, а то спроваджу тебе на той світ! Ні! Вогонь, друзі, вогонь!

Наказ негайно було виконано, і туман розколошкали постріли з півсотні мушкетів. На щастя, не було змоги добре поцілити, і кулі протинали повітря збоку від наших подорожан, хоч так близько, що непризвичаєному слухові Девіда й сестер видавалося, наче вони повискують над самим вухом. Знову знялися крики, почувся наказ не тільки ще стріляти, а й переслідувати ворога. Коли Гейворд коротенько переказав зміст цих наказів, Соколине Око пристав і мовив рішуче й твердо:

— Відкриймо вогонь. Вони подумають, що це вилазка, і відступлять або ж зачекають підкріплень.

План був собі добрий, але не на те вийшло. Тільки-но французи почули постріли, вся рівнина мовби ожила: мушкети загримотіли од берега озера аж до крайлісу.

— Ми накличемо на себе ціле їхнє військо і спричинимо загальний наступ, — сказав Данкен. — Ведіть нас далі, друже, рятуйте своє життя, та й наше.

Розвідник щиро б послухав ради, але в поспіху й шарпанині то туди, то сюди він загубив орієнтацію. Марно наставляв він обличчя: подув вітру був рівно холодний з усіх боків. Але тут Анкес став у пригоді, знайшовши борозну від гарматного ядра, що прошило три суміжних мурашники.

— Ану лиш я гляну! — нахилившись, Соколине Око сам пересвідчився в напрямкові й рвучко рушив уперед.

Крики, прокляття, перегуки, мушкетний гул тепер чулися раз по раз і зусібіч. Раптом яскравий спалах освітив усю місцину, імлу шарпнуло вгору густими кільцями, і кілька гарматних ядер пронеслися над рівниною, а гори важким відлунням повернули той гуркіт.

— Це з форту! — вигукнув Соколине Око, круто повертаючи назад. — А ми, несусвітні дурні, бігли впрост до лісу, під ножі макуасів.

Виявивши свою помилку, втікачі чимдуж подалися в протилежному напрямку. Данкен охоче дозволив Анкесові допомагати Корі, яка з радістю прийняла цю підтримку. Французи, розпалені гонитвою, явно наступали їм на п'яти, і кожна мить загрожувала полоном, якщо не смертю.

— Ніякого милосердя негідникам! — репетував якийсь ревний переслідник, чи не той, хто керував погонею.

— Будьте мужні, завзятці шістдесятого! — несподівано розлігся голос над утікачами. — Чекайте, аж побачите ворога, ціляйте низько, щоб змести його з бруствера!

— Батьку! Батьку! — почувся гострий крик з туману. — Це я, Еліс! Твоя Еліс! О, пощади! Порятуй своїх дочок!

— Стій! — прогримів той самий голос із-гори, пройнятий батьківським болем, і такий він був гучний, що докотився до самого узлісся і повторила його там луна. — Це вона! Господь повернув мені моїх дітей! Відчиніть ворота; шістдесятий, вперед! Не стріляйте, щоб не забити моїх дорогих голуб'яток! Одженіть цих французяк багнетами!

Данкен почув, як зарипіли іржаві завіси, і, порвавшись на звук, побачив довгу лінію солдатів у темно-червоних уніформах, що хутко підбігали до бруствера. Він упізнав свій батальйон королівських американських стрільців і поспішив перебрати на себе провід. Невдовзі французів було відігнано від передмур'я форту.

На хвильку Кора й Еліс застигли на місці, раптом полишені самі на себе, але не встигли вони ані що сказати чи хоч подумати, як офіцер кремезної статури, — посивілий ветеран, вираз вояцької суворості якого дещо злагіднів від часу, — вихопився з густої мли і притиснув їх до своїх грудей. Великі палючі сльози котились по його зблідлому й зморшкуватому обличчі, і він промовив з характерним своїм шотландським акцентом:

— Дякую тобі, господи! Тепер хай приходить небезпека, слуга твій готовий на все!

РОЗДІЛ XV

Тепер ходімо приймемо посла,

Хоч наперед сказати можу я,

Про що він річ свою вестиме.

В. Шекспір, «Король Генрі V»

Кілька днів минуло серед знегод, небезпек і хвилювань, як то звичайно в