Курт Воннегут - Галапагос

той вилетів з Нью-Йорка, але чи потрапив до Гуаякіля — хтозна. Якщо й потрапив, то скоріш за все мертвий або поранений, і допомогти нікому не зможе. А втім, у Гуаякілі на тому відтинку історії ніхто нікому не міг би допомогти.

Сказав «Мандаракс»:

Бог допомагає тому, хто сам собі допомагає.

Жан де Лафонтен (1621–1695)

Найбільше, на що сподівався Зігфрід, — це знайти в тому хаосі якесь місце, де б можна було спокійно перебути. Цієї мети він досяг. Навколо не видно було жодної живої душі.

Тож він вийшов з автобуса, щоб спробувати якось подолати оці свої мимовільні танцювальні рухи, спричинені хореєю Гентінгтона, за допомогою фізичних вправ — смикаючи руками й ногами, низько присідаючи, віджимаючись в упорі тощо.

Сходив місяць.

І тоді він побачив людську постать, яка підводилась на верхній палубі «Баійї де Дарвін».

То був його брат. Але на капітанове обличчя падала тінь, і Зігфрід його не впізнав.

Зігфрід чув історії, що їх люди пошепки переказували одне одному, буцімто на судна навідуються привиди. І він вирішив, що перед його очима — дух. Він подумав, що то — я. Подумав, що бачить Леона Траута.

36

Капітан, одначе, впізнав свого брата й крикнув, звертаючись до нього, таке, що, може, зважився б крикнути і я, коли б мій дух там матеріалізувався. А крикнув він ось що:

— Ласкаво прошу на «Круїз віку до витоків природи!»

Капітан, усе ще міцно тримаючи пляшку, хоча вона була вже порожня, спустився на головну палубу біля корми й тепер стояв майже на одному рівні з братом. А Зігфрід — адже він оглух — підійшов якнайближче, щоб тільки не впасти у вузьке провалля, яке їх розділяло. Містком через це провалля був протягнутий угорі кормовий трос — ота біла пуповина.

— Я оглух, — мовив Зігфрід. — А ти теж?

— Ні, — відповів капітан.

Він перебував набагато далі, ніж Зігфрід, від епіцентру вибуху, і в нього тільки потекла з носа кров, що самому йому здавалося кумедним. Капітан роз’юшив носа, коли ударна хвиля кинула його долілиць на верхню палубу. Коньяк загострив його почуття гумору до такої міри, що все здавалось йому напрочуд смішним.

Він подумав, що фізичні вправи, які Зігфрід робив на причалі, — то пародія на танцювальну хворобу, успадковану, мабуть, ними обома від батька.

— Ти здорово наслідуєш батька, — сказав він.

Розмовляли вони німецькою — мовою їхнього дитинства, першою, якою оволоділи.

— Це не смішно, Аді! — крикнув Зігфрід.

— Усе смішно, — заперечив капітан.

— Ти маєш якісь ліки? А харчі? А ліжка ще є? — запитував Зігфрід.

Капітан відповів цитатою, добре відомою «Мандараксові»:

Я винний багатьом; я нічого не маю. Решту віддаю бідним.

Франсуа Рабле (1494–1533)

— Ти п’яний! — вигукнув Зігфрід.

— А чом би й ні? — промовив капітан. — Я лише клоун, більш ніхто. — Безладдя, спричинене в його мозку коньяком, зробило його вкрай егоцентричним. У нього й гадки не майнуло про страждання, яких, напевно, зазнавали люди в темному, зруйнованому місті там, у далечині. — Знаєш, Зіггі, що сказав мені один із моєї ж таки команди, коли я не давав йому вкрасти компаса?

— Ні, — мовив Зігфрід, знов починаючи танцювати.

— «Геть із дороги, ти, клоуне!» — Капітан зареготав і, все ще регочучи, повів далі: — Він посмів сказати таке адміралові, Зіггі! Його треба було повісити на нок-реї, — гик! — якби цю — гик! — нок-рею — гик! — хтось уже не поцупив. І повісити на світанку — гик! — якщо ніхто ще не вкрав світанку.

Люди, до речі, гикають і нині. Вони й досі неспроможні себе контролювати. Я часто чую, як вони гикають, мимоволі закриваючи голосові щілини й спазматично вдихаючи повітря, коли лежать на широких білих пляжах чи хлюпаються у голубих лагунах. Коли вже на те пішло, то люди гикають тепер більше, ніж мільйон років тому. Це, гадаю, не є безпосереднім наслідком еволюції, а скоріше зумовлено тим, що вони звичайно ковтають, аж давлячись, сиру рибу замість ретельно її пережувати.

І сміються люди майже стільки, як колись, хоч мозок у них і менший. Коли, приміром, цілий їхній гурт валяється на пляжі і хтось один пукне, то всі потім регочуть, аж на кольки їх бере — так само, як і мільйон років тому.

37

— Гик! — знов озвався капітан. — Тепер бачиш — гик! — Зігфріде, що я мав рацію. Я ж давно казав, час від часу слід побоюватись великих метеоритів. І ось — гик! — таке скоїлось — гик!

— То вибухнула лікарня, — сказав Зігфрід.

Так йому здавалося.

— Жодна лікарня ніколи б так не спалахнула, — відказав капітан і аж перелякав Зігфріда, бо поліз на поруччя — нібито з наміром стрибнути на причал.

Стрибати було не далеко, ні — так метрів зо два через те провалля. Але ж капітан був дуже п’яний!

Одначе він успішно подолав перешкоду й упав на причалі навколішки. І від цього минуло його гикання.

— А на судні є ще хтось? — спитав Зігфрід.

— Нікого, крім нас, грішних, — відповів капітан, і гадки не маючи, що вони із Зігфрідом несуть відповідальність ще за когось, крім себе. В автобусі ще всі були на підлозі. 3ігфрід, до речі, передав «Мандаракс» Мері Хепберн, щоб та могла спілкуватися з Хісако Хірогуті. Для спілкування з канка-боно — я про це вже казав — з «Мандаракса» перекладач був ніякий. Капітан поклав руку на тремтячі плечі Зігфріда і звернувся до нього:

— Не лякайся, братику. У нас-бо довга історія виживання. Що таке для представника роду фон Кляйстів якийсь там метеоритний дощик?!

— Аді, — мовив Зігфрід, — чи не можна якось підвести судно до причалу? — Він подумав, що на борту пасажири автобуса почуватимуть себе, мабуть, трохи безпечніше й напевне зручніше.

— Тепер судно нам до одного місця, — сказав капітан. — Вони ж на ньому нічого не залишили. Думаю, поцупили навіть старого Леона. — Це він про мене, я ж бо Леон.

— Аді, — не вгавав Зігфрід, — в автобусі десятеро пасажирів, і в одного з них серцевий напад.

Капітан зиркнув на автобус.

— А чому вони такі невидимі? — І навіть не гикнув.

— Бо всі на підлозі й перелякані до смерті, — пояснив Зігфрід. — Тобі слід прохмелитись. Я не можу піклуватися про них. Ти мусиш узяти все на себе, Бо я вже не контролюю своїх дій, Аді. Це виявилось невчасно, але в мене — батькова хвороба.

Час,