Стівен Кінг - Переслідуваний

і заміський клуби для багатої публіки, що його Амелія з Річардсом саме проминали.

На другому, лівому боці дороги зібралася біднота. Червоні носи з полопаними судинами. Пласкі, обвислі груди. Рідке волосся. Білі шкарпетки. Простудні нариви. Прищі. Безтямно одвислі губи ідіотів.

Тут було більше поліції, підкріплення ввесь час прибувало. Річардса не дивували ні швидкість реакції, ні жорстокість, із якою полісмени застосовували силу, хоча його поява була для них несподіванкою. Навіть тут, далеко від промислових центрів США, охоронці порядку тримали кийки та пістолети напохваті, а собак — голодними. Біднота вдирається до вілл, що стоять порожні восени та взимку. Бідняцькі діти ватагами штурмують універсами. Злидні пишуть милом, з граматичними похибками, непристойності на вітринах магазинів. Голота завжди шукає пригод на свою голову, а коли бачить тканину з вініловим покриттям, чи хромовану річ, костюм за дві сотні доларів, а чи велике черево, їй хочеться люто харкнути. Біднякам просто необхідно мати свого Джека Джонсона, свого Мухаммеда Алі, свого Клайда Берроу. Отож вони стояли й чекали.

«Праворуч — людці, які влітку відпочивають, — подумки звертався до телеглядачів Річардс. — Гладкі та сентиментальні, зате захищені зброєю. Ліворуч — супротивники вагою всього в сто тридцять фунтів, зате сміливі забіяки з підступним і диким поглядом. Це — голодні блідопикі. Вони й живуть за законами голодних: за фунт ковбаси вони хоч самого Христа пограбують. Отже, ми й тут маємо два протилежні табори. Одначе придивімося ближче до головних учасників нашої зустрічі. На рингу ми їх ніколи не бачимо: вони воліють змагатися в десятидоларових кріслах для глядачів. То чи ж знайдемо ми козла офіри — суддю, який влаштував би обидві сторони?»

Поволі, зі швидкістю тридцять миль на годину, Бен Річардс проїхав між двома юрмами.

38 проти 100…

Минула година. Була вже четверта пополудні. Дорогою поповзли тіні.

Річардс сидів, зсунувшись так, щоб його не було видно. Свідомість легко залишала його й так само легко поверталася. Він висмикнув сорочку із штанів, щоб оглянути нову рану. Куля зробила глибоку борозну в боці, і рана дуже кривавила. Кров запеклась, але погано. Якби довелось різко повернутися, рана роз’ятрилася б і кривавила ще дужче. Дарма. Вони однаково знищать його. Проти їхнього арсеналу його зусилля видавалися просто жартом. Він робитиме своє, заповнюватиме порожні графи власної долі, аж поки станеться «аварія», і від машини залишаться погнуті болти та шмаття бляхи («…жахлива аварія… полісмена тимчасово усунуто з посади до повного розслідування… сумуємо з приводу безневинно загиблих…» — і все це заховають у заключному випуску новин, між повідомленням про біржові ціни та останньою заявою папи римського). Однак це було просто реакцією на те, що він бачив. Зараз його більше непокоїла Амелія Вільямс, яка зробила велику помилку, обравши для свого виїзду по магазинах ранок тієї середи.

— У них же й танки є, — заторохтіла раптом жінка безтурботно-істеричним голосом. — Уявляєте?.. — Вона заплакала.

Річардс не зразу спитав:

— Як називається це місто?

— Ві… Вінтерпорт, так написано на д-д-дороговказі. Ой, не можу! Не можу більше чекати, поки вони почнуть! Не можу!

— Гаразд, — мовив Річардс.

Жінка поволі кліпнула очима, ледь помітно труснувши головою, ніби силкувалася збагнути те, що почула.

— Що ви сказали? — перепитала вона.

— Зупиніться. Виходьте.

— Вони ж уб’ють вас…

— Так. Зате не буде крові. Ви її не побачите. У них досить зброї для того, щоб від мене разом з машиною тільки мокре місце залишилось.

— Ви брешете. Ви уб’єте мене.

Револьвер погойдувався в його руці між колін. Річардс розвів пальці, й зброя з глухим стуком упала на гумову мату.

— Мені хочеться марихуани, — ні сіло ні впало промовила жінка. — О Боже, як мені хочеться забутись. Ну чому ви не сіли в іншу машину?.. Господи! Господи!..

Річардс засміявсь. Він сміявся хрипким неглибоким сміхом, і кожен порух його грудей відлунював болем у пораненому боці. Він заплющив очі й сміявся, поки з-під повік у нього виступили сльози.

— В машині холодно — скло ж розбите, — раптом сказала Амелія. — Ввімкніть обігрівач.

Її обличчя біліло невиразною плямою.

37 проти 100…

— В’їжджаємо до Деррі, — сказала Амелія.

На вулицях було аж чорно від людей. Вони перегиналися через карнизи на дахах, сиділи на балконах та верандах, повиносивши звідти всі літні меблі. Вони жували сандвічі та смажених курчат, тримаючи їх у масних пластикових мисочках.

— Аеропорт видно?

— Так. Я стежу за ним. Вони зачинять ворота.

— А я знову пригрожу, що вб’ю вас, якщо вони це зроблять.

— Ви збираєтеся захопити літак?

— Спробую.

— У вас нічого не вийде.

— Ваша правда, — сказав Річардс.

Вони звернули праворуч, потім ліворуч. Гучномовці монотонними голосами вмовляли натовп розійтись.

— То справді ваша дружина? Ота жінка на фотографіях?

— Так. Її звуть Шійла. Нашій дитині, Кеті, півтора року. В Кеті грип. Може, їй уже краще. Задля неї я й пішов на це.

Над ними оглушливо заджеркотів вертоліт, і на дорогу попереду впала величезна, схожа на павука тінь. Голос, підсилений потужним гучномовцем, почав умовляти Річардса відпустити жінку. Коли вертоліт полетів і вони знову могли чути одне одного, Амелія сказала:

— Ваша дружина має вигляд повії. Їй не завадило б подбати про свою зовнішність.

— Фотографії підмалювали, — незворушно пояснив Річардс.

— Вони й на це здатні?

— Вони й на це здатні.

— Аеропорт. Під’їжджаємо.

— Ворота зачинені?

— Не бачу… Стривайте… Відчинені, але заблоковані. Танком. Гармата націлена на нас.

— Під’їдьте на тридцять футів і зупиніться.

Вони повільно їхали чотирирядною дорогою між рядами поліційних машин, крізь безугавний гомін та крики натовпу. Над ними височіла вивіска: «Аеропорт Войтфілд». Обабіч дороги, на певній відстані, через болотисте пустище тяглась огорожа — дротяна сітка під напругою. Просто перед ними, на острівці безпеки, стояла довідкова будка, що правила також за реєстраційний пункт. Далі були головні ворота, заблоковані танком А-62, що стріляв снарядами потужністю у чверть мегатонни. Ще далі виднілися будівлі й автостоянки; там відбувалась посадка на літаки. Злітно-посадочних смуг за будівлями не було видно. Над усім тим, наче марсіянин з роману Герберта Уеллса, здіймалася масивна диспетчерська вежа, її вікна палахкотіли у променях призахідного сонця. Працівники аеропорту й пасажири, стримувані поліцією, з’юрмилися біля найближчої стоянки. Раптом почулося потужне пульсуюче виття: відірвавшись од злітної смуги за будівлями аеропорту, сталево-сірий «Локхід/Дж. А. Суперберд» здіймався в небо, повільно набираючи висоту.

— Річардсе!

Амелія аж підскочила й, одірвавши погляд від літака, перелякано глянула на Річардса. Той лише недбало махнув рукою: мовляв, усе гаразд, матусю; просто я помираю.

— На територію аеропорту вам проїзд заборонено, — застережливо гримнув гучномовець. — Відпустіть жінку. Вийдіть самі.

— Що