Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— Добре. Проїхали, — сказав Стас.

Йому так і крутилося на думці дорікнути Льосі, що цілий місяць у селі він жив за його кошт, але промовчав. Хто знає, яка муха вкусила батька? Можливо, грошовий карантин затягнеться надовго, тож доведеться ще раз звернутися до друга за матеріальною допомогою.

Наступного дня Стас знову спробував втиснутися до вщерть забитого людьми тролейбуса, але плюнув на все та піймав таксі.

Зазвичай хлопець не ходив до студентської їдальні при інституті. Ресторан знаходився поруч. Треба було лише перейти дорогу, щоб потрапити у затишне місце, де тобі прислуговують симпатичні дівчата у коротеньких спідничках. Стас не звик рахувати гроші, бо для цього не було потреби. Батько завжди радив добре харчуватися і не шкодувати грошей на їжу. Стас так і робив. Він замовляв екзотичні страви та звик залишати щедрі чайові.

Сьогодні він пообідав та із здивуванням подивився на рахунок. Він навіть не помічав, що у цьому закладі все таке дороге. Стас поклав гроші на стіл, але офіціантка не поспішала йти.

— Щось не так? — запитав він.

— Ні, — дівчина чарівно посміхнулася.

Стас зрозумів, що та чекає свої чайові, але йому чомусь дуже не хотілося розлучатися із своїми заощадженнями.

— Дякую, — сказав він та кинув зім’яту серветку на стіл. Дівчина зітхнула та гордовито пішла геть, злегка похитуючи стегнами…

Додому Стас повернувся на таксі. Порахувавши свої витрати, він зрозумів, що грошей надовго не вистачить. Батько з ним до цього часу не розмовляв, він ходив похмурий та чимось заклопотаний.

«Буду харчуватися у студентській їдальні, — вирішив увечері Стас, — але тролейбусом їздити більше не буду».

Розділ 40

Андрій Андрійович взяв на тиждень відпустку. І не тому, що хотів побути вдома чи поїхати кудись на відпочинок. Він багато думав і ніяк не міг дати раду своїм думкам. На роботі почав зриватися на своїх колег, а на свою улюблену чарівну секретарку так накричав за ненароком розсипаний цукор, що та від несподіванки випустила з рук філіжанку з кавою та розплакалася. Чоловік відчував, що щось у ньому зламалося та прийшов час зробити переоцінку життєвих цінностей. Безсонними ночами він перебирав у пам’яті все своє життя, перегортав його, ніби сторінки книжки. Хотілося відкопати у пам’яті щось тепле, добре, варте уваги.

Він чомусь згадував студентські роки. Недоїдання, недосипання, хвилювання перед іспитами — все це зараз згадувалося тремтливо-ніжно. У нього був друг Максим. Вони були студентами, навчалися в одному інституті та, навіть, в одній групі. Максим одразу ж проявив організаційні здібності, тож студенти без вагань обрали його старостою групи. З Максимом вони прожили в одній кімнаті гуртожитку чотири роки. Дарма, що кімната була у дев’ять квадратних метрів, що був один на двох старий стіл, а під ліжком була схована електроплитка, на якій можна було пізно ввечері підсмажити картоплю на салі. Андрій Андрійович посміхнувся, згадавши витівки студентів. А ще у них з Максимом була домовленість: коли хтось із них приводив дівчину до кімнати на ніч, інший повинен був вийти. А куди йти? Доводилося брати ковдру та стукати до сусідньої кімнати, щоб попроситися на нічліг.

Максим був справжнім другом. У них не було таємниць одне від одного, вони привозили з села торби з харчами та харчувалися разом. Коли не було чого їсти, йшли на залізничну станцію та цілу ніч розвантажували вагони. А вранці очі злипалися, але все одно йшли на заняття. Тоді вони клялися у вічній дружбі, обіцяли підтримувати дружні стосунки все життя. Обіцяли і щиро вірили, що так воно і буде. Як же сталося, що вони загубили одне одного? Максим захотів стати військовим та поїхав до іншого міста. Деякий час вони ще листувалися. Це було до того часу, коли Андрій Андрійович не оженився та став пнутися вгору по службових сходах. Він і сам не помітив, коли почав працювати ліктями, пробиваючи собі дорогу та забувши про друга.

Андрій Андрійович зітхнув та перевернувся на другий бік. Тепер він знову не зможе заснути до ранку, бо розбудив свої спогади. Якби ж то можна було знайти Максима!

Андрій Андрійович почав згадувати всіх своїх знайомих та колег, розмірковуючи, кого б ще він хотів побачити. Здавалося б, навколо нього стільки людей, а душу розкрити нікому. У нього була довірена особа — Сергій Олегович, який знав про Андрія Андрійовича більше, ніж інші. Сергій Олегович був надійною людиною. Він зумів втоптати в багнюку його конкурентів, коли йшла передвиборча компанія. Спритно, уміло, хитро він розробив свою цілу систему, як позбутися суперників. І не лише розробив, а втілив в життя так уміло, що Андрій Андрійович має депутатське посвідчення вже не перший термін. Йому можна було довірити все, при одному «але». І це «але» були гроші. Андрій Андрійович добре розумів, що той буде мити йому ноги та воду пити до того часу, доки буде поповнюватися його банківський рахунок. А там, де замішані гроші, дружба закінчується. Виходить, що у нього немає жодного друга.

Андрій Андрійович запалив цигарку, вийшов на терасу. В пам’яті сплила ще одна людина, яку він бачив один раз у житті, але чомусь лише зараз до нестями захотілося знову її зустріти.

Нещодавно, коли він їздив, щоб побачити Стасову біологічну матір, Андрій Андрійович повернув праворуч і за рогом при дорозі побачив жінку. Вона звела вгору руку, прохаючи підвезти. Спочатку він хотів проїхати повз неї та не зупинятися, але передумав. По два боки він дороги був ліс, а ця маленька та худенька жінка в окулярах здавалася такою безпорадною та самотньою серед величезних дерев. Він зупинився.

— Підвезете до села? — запитала вона, розглядаючи водія крізь товсті скельця окулярів. Лінзи спотворювали її очі, але все одно було помітно, що вони у неї гарні: голубі, великі, але чомусь такі сумні.

— Сідайте, — відповів Андрій Андрійович.

— А я вже битий час тут стою, — почала жінка. — І, уявляєте, жодної машини.

Слово за слово почалася розмова. Вони познайомилися. Як виявилося, Людмила їздила навідати свого сина. Жінка розповіла, як їй тяжко було одній його виховувати.

— Я дуже боялася, що хлопчик відчує мою надмірну до нього любов і стане егоїстом, — розповідала жінка. — Тому зібрала у собі всю свою мужність і намагалася відкрито її не показувати. Пригостять мене в школі учні цукеркою, а я її сама не з’їм, а несу синові. Діти щиро діляться зі мною, а що я могла йому купити на мізерну учительську зарплатню?

— Ви ту