Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

контролю, прив’язавши їх до торговельних відносин, і була чітким інструментом ізоляції радянського режиму, а не взаємодії з ним. Проте вона була інструментом взаємодії з радянським народом і безпосередньо простягала йому руку дружби та свободи, а це важлива різниця. Що могло бути більш ефективною критикою Радянського Союзу, ніж мільйони його громадян, які прагнули свободи? У своїх мемуарах радянський посол у США Анатолій Добринін пише, що під час обговорення поправки будь-які вимоги щодо еміграції вважали «осудом нашого соціалістичного раю» та, «якщо хтось мав нерозсудливість бажати поїхати, це сприймали як жахливу образу!»[41]

У своєму листі до Конгресу Сахаров також використав дисидентську тактику «громадянської покори», вимагаючи, щоб радянський уряд поважав свої власні та міжнародні закони: «Ця поправка не є втручанням у внутрішні справи соціалістичних країн, а лише захистом міжнародного права, без якого неможлива жодна взаємна довіра»[42]. Антипутінський рух теж узяв на озброєння цю тактику. Наші протести часто поставали на вимогах, щоб уряд дотримувався російської конституції, що теоретично гарантує право на збори та свободу слова, які путінський режим постійно порушує.

Кількома днями пізніше лист Сахарова був опублікований на всю сторінку в газеті «Вашингтон Пост», що викликало гнів Леоніда Брежнєва та дивну заяву, що той лист «не лише антидержавний та антирадянський, а це просто якийсь троцькістський учинок»[43]. За іронією долі адміністрацію Ричарда Ніксона він розлютив не менше.

Сахаров був противником розрядки — слова, у якому він та інші дисиденти справедливо вбачали евфемізм умиротворення. Його помічник та соратник, дисидент Натан Щаранський підсумував спротив їхньому руху з боку табору «реалістів» на чолі з держсекретарем Ніксона Генрі Кіссинджером, який уважав радянських дисидентів порушниками спокою, що загрожують пустити під укіс його ретельно збалансовану реальну політику. Щаранський писав: «Кіссинджер побачив у поправці Джексона спробу підірвати плани спокійного поділу геополітичного пирога між супердержавами. Такою вона й була. Джексон вірив, що з Радянським Союзом потрібна конфронтація, а не умиротворення»[44].

Далі Щаранський, який і сам дуже красномовно та авторитетно говорив і писав про моральну політику, цитує свого друга: «Один із месиджів, які [Сахаров] послідовно доноситиме до цих іноземців, полягає в тому, що права людини ніколи не треба вважати окремим гуманітарним питанням. Для нього це було також питанням міжнародної безпеки. Як він дуже точно зауважив: «Країна, що не поважає права свого народу, не поважатиме й права своїх сусідів». Путінська Росія є ідеальним прикладом цієї істини.

Погляди на моральну політику поділяв й інший відомий дисидент, письменник-вигнанець Олександр Солженіцин, який використовував для висвітлення ситуації позитивний приклад американських батьків-засновників. У своїй лекції в Нью-Йорку 9 липня 1975 року він сказав: «Люди, які створили вашу країну, ніколи не втрачали бачення своїх моральних орієнтирів. Вони не сміялися з істинної природи понять «добро» та «зло». Їхня практична політика звірялася з моральним компасом. І як не дивно, найбільш далекоглядною та найбільш цілющою виявилася саме практична політика, розрахована на ґрунті моральних міркувань».

Якщо мені дозволено буде звести слова Солженіцина до афоризму, найморальніша політика також виявляється найефективнішою політикою. Віра в інше призводить до хибних компромісів, що піддають ризику свободу й зовсім не покращують нашу безпеку.

Після багаторічного обговорення, коли Сполучені Штати перейшли до остаточного скасування поправки Джексона-Веніка у 2011-му, я скаржився щодо вибору часу для цього кроку. Кордони Росії були відкритими, тому вихідна мета цієї поправки застаріла. Але зняти цей орієнтир на законодавство щодо прав людини тоді, коли Володимир Путін повертає Росію в тоталітарну темряву, було жахливою ідеєю. Це був найкращий засіб конфронтації із СРСР, а не умиротворення, і він дуже голосно та чітко вказував на важливість свободи особистості. Поправка Джексона-Веніка була спадком минулої доби, але вона була потужним символом. Її анулювання без заміщення чимось іншим мало послати всім сигнал, що або Сполучені Штати більше не турбують ці універсальні права або що Америка не вважає путінську Росію авторитарним режимом.

2011 року я приєднався до всесвітньої кампанії, запущеної міжнародним фінансистом Біллом Браудером для просування Закону Магнітського почасти як заміни поправки Джексона-Веніка шляхом нової прив’язки американської (а пізніше і європейської) зовнішньої політики до порушення прав людини в Росії. Я виступив із кількома лекціями в окрузі Колумбія й написав передову статтю, спонукаючи Конгрес та адміністрацію Обами не винагороджувати Путіна за знищення російського громадянського суспільства й за переслідування тих, хто виявив його злочини.

Саме під час підготовки цих виступів я став великим прихильником Генрі Джексона — сенатора від штату Вашингтон, який був основною силою моральної американської зовнішньої політики в 1970-х. Я міг би з радістю списати кілька сторінок потужними твердженнями Джексона щодо того, чому Америка має дотримуватися своїх ідеалів свободи та демократії, активно просуваючи й захищаючи їх за кордоном. Моїм улюбленим є висновок його полум’яної промови від 27 вересня 1972 року в Сенаті щодо захисту поправки, що мала носити його ім’я: «Ми можемо та повинні не втрачати віру у свої найкращі традиції. Ми не повинні сьогодні, як уже зробили одного разу, поступатися тиранії, коли є люди, які ризикують більше за нас, але насмілюються чинити опір»[45]. Джексон також процитував Нобелівську лекцію Солженіцина 1972 року: «ВНУТРІШНІХ СПРАВ узагалі не залишилося на нашій тісній Землі!»[46]

Коли мене у 2013-му запросили розповісти про Росію під час однієї події в коледжі Гіллсдейл у рідному штаті Джексона Вашингтоні, я одразу вхопився за цю можливість. Гіллсдейл є політично дуже консервативним закладом, таким собі «консервативним Гарвардом», тому я насолоджувався своєю альтернативною промовою, згадуючи в ній Джексона, а також його колегу з демократичної партії Гаррі Трумена. Вони обоє були переконаними адвокатами використання впливу й морального авторитету Америки для захисту людей від диктатури по всьому світу. На жаль, за кількома пам’ятними винятками нинішнім поколінням демократів ця позиція повністю забута. Після моєї лекції до мене підійшла літня місцева жінка, яка добре пам’ятала, як підтримувала Джексона (а може, і Трумена!) та називала його «єдиним демократом, за якого я колись голосувала!»

Адміністрація Буша-молодшого відкрито просувала «програму свободи» (відому також як доктрина Буша), програму, якою Джексон міг би пишатися. Там рекомендувалось активно сприяти свободі за кордоном. До речі, цю програму я підтримував ледь не в усіх аспектах. Але члени адміністрації однаково потрапили до пастки непослідовності й компромісів стосовно Росії. Фраза Райс «Холодну війну справді скінчено» після телефонної розмови з Путіним 11 вересня сказала все. Холодну війну було скінчено на десятиліття!

Цей коментар посилюють слова, які Райс одного разу сказала на