Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Божа кара 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Божа кара" автора Анатолій Андрійович Дімаров. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 125
Перейти на сторінку:
— лишали злий слід на цьому обличчі, всі незгоди та клопоти лягали глибокими зморшками, що вже не вигладяться довіку, не затушкуються жодними кремами (та й який там, Господи, крем! Мати не знала б, куди й подітись од сорому, коли б хтось узяв та й намазав кремом їй вид). Матері можна було зараз дати і п’ятдесят, і шістдесят: недарма ж у селі двадцятилітніх жінок звуть уже тітками, чоловіків того ж таки віку — дядьками, а як стукне за сорок, то й зовсім уже баба чи дід.

Ось про що подумав, дивлячись на матір, Мадюдя, і йому стало так її жаль, аж серце щемом узялось, але навіть цей щем не стер невидимої лінії, що пролягла поміж ним, курсантом училища в доладно підігнаній формі, з молодим, чорнобривим обличчям, і цією жінкою, виснаженою щоденною каторжною працею.

Мати все розпитувала, як йому тут, мати не зводила з нього жадібно-люблячих очей, вона весь час доторкалась до нього, гладячи то руку, то плече, і Мадюдю вже мучила совість, що він не повів матір до себе, знав же, яка б це була їй утіха, та при самій лише думці, що її, отаку, побачать із ним поруч, у нього затерпав язик запросити матір до спального корпусу. Він дуже боявся, що мати залишиться на ніч і тоді йому доведеться йти до начальника училища, щоб їй дали притулок, а начальник училища скаже: ну ж бо познайом мене з матір’ю (бувало й таке) — і йому доведеться вести її, отаку, в оцій жахливій «дижурці» і батькових стоптаних чоботях, заляпаних чорноземом, на до блиску начищений паркет, повз курсантів і викладачів… Він так боявся цього, що все не наважувався запитати, чи надовго вона приїхала. А коли врешті наважився й спитав (аж язик прилип до піднебіння), коли мати відповіла: «Я, сину, сьогодні й поїду. Осьо й білет уже куплений», — відчув таку полегкість, що не знав, чим матері й догодити.

— Ви, мабуть, голодні?

— Та я ще в поїзді поїла, — відповіла мати, не зводячи з сина люблячих очей. — Та хіба мені багато треба…

— Ні, — заперечив Мадюдя: хоч тут мав зробити приємне матері. — Ось я збігаю одпрошуся, а ви мене тут заждіть. Тут недалеко й столова.

— Та не треба, синку, я не голодна.

Але Мадюдя лишився невблаганний:

— Стійте тут і нікуди не рипайтесь!

Він уже повернувся бігти, коли мати гукнула у спину:

— Синку, а передача!

Ох ця передача! Грубезні клумаки з сільської ряднини. Мадюдя, хоч які вони були важкі, не перекинув через плече — поніс у руках, чіпляючи ними об землю.

— Мати приїхала? — спитав вартовий.

— Сусідка, — буркнув, спаленівши, Мадюдя.

У спальні, слава Богу, не було жодної душі. Мадюдя похапцем одчинив тумбочку, став викладати принесене. Масло, сало, пиріжки, ковбаса, біла, як сонце, хлібина, що не черствіє тижнями, малосольні хрумкі огірочки, ще й закоркована кукурудзяною затичкою пляшка літрова — цю він сховав подалі…

Напакувавши повнісіньку тумбочку, Мадюдя скрутив тугіше ряднину, ще й загорнув у газету, щоб не мозолила очі, та й побіг одпрошуватись: провести матір додому.

Весь день пробув Мадюдя з матір’ю. Зводив її в їдальню, замовив дві одбивні, два салати, два компоти й два шматки торта, показав матері, як їх учать тримати виделку і ніж: виделку — у лівій, а ніж — у правій, і то не затискати, як вила, в кулаці, а отак, делікатно, на кінчиках пальців, бо з того, як ти тримаєш виделку й ножа, видно одразу, культурна ти людина чи ні. «Ось попробуйте й ви, це не так важко!» Та мати, сільська темнота, одразу й упустила виделку на землю. Зводив і в кіно: іще на дві години ближче до вечора, а потім просто прогулювалися вулицями, подалі од центру, щоб не наткнутися на якогось курсанта знайомого, — находилися так, що ніг під собою не чули, коли нарешті дійшли до вокзалу.

А тут уже й поїзд чекає на матір, і нижнє місце в плацкартному вагоні, й згадка, що матері їхати майже добу, а весь харч у нього в тумбочці. «Та нічого, сину, зі мною не станеться, чи мені вперше!» — оцього вже не міг допустити Мадюдя: вискочив на перон, підбіг до кіоску, купив три бутерброди з ковбасою. Ще й поклав кілька мідяків перед матір’ю на столику: «Оце вам, мамо, на чай». Мати на ті мідяки й не глянула — не зводить із сина очей. «Ти ж, сину, влітку приїдеш?» — «Приїду, мамо, приїду». (Востаннє називав її матір’ю, а вже влітку, коли таки приїхав, — тільки мамашею). «Гляди ж не забувай, бо для мене тільки й сонця, що ти».

Отак і провів Мадюдя матір, і вона більше не приїжджала до нього, бо важко захворіла: полола у ланці колгоспні буряки, коли над самісінькими головами пролетів літак, та якби ж просто пролетів та полякав — а то обсипав чимось ядучим та білим так, що тільки очі було й видно. Жінки до вечора одкашлювалися та лаялись, а згодом одну по одній усю ланку одвезли до районної лікарні. Переполоху було на всеньке село, приїжджав навіть прокурор, тільки прокурор як приїхав, так і поїхав, поївши у голови шашликів та посьорбавши юшки, а вся майже ланка, дванадцять жінок, «стала негожа», як писала синові мати, «ні до роботи в колгоспі, ні дома». Ткнули кожній у зуби по десять карбованців «пенції», пообіцяли з переляку й путівку до санаторію, а тоді все так і заглухло, лишилася тільки хвороба, яка поїдом їсть що вдень, що вночі: ні стояти, ні лежати. Краще було б, мабуть, померти, ніж отак мучитись, єдине, що тримає на світі, це те, що «ти, сину, скоро приїдеш до матері. Просинаюся — про це тільки й думаю, лягаю — то теж».

І Мадюдя таки поїхав до матері, коли настали літні канікули. Поздавав усе на п’ять, голова в нього варила дай Боже, «весь у батька», хвалилася не раз мати, а їй видніше, бо тата Мадюдя вже став забувати, батько загинув ще в сорок першому в липні, лишилася од нього тільки похоронка, ота похоронка ого як помогла, коли вступав до училища (написав же в отій проклятій графі, що перекривала всі дороги в житті, що таки був на окупованій території, і не бачити б Мадюді училища, та ще й прикордонного, куди просівали наче крізь сито, коли б тато не змив своєю кров’ю вину неповнолітнього сина). Мадюдя поїхав до матері, яка,

1 ... 40 41 42 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Божа кара», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Божа кара"