Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

якось вибирається на берег. Лає себе на чім світ стоїть за таку необачність. Знав же, що лід тонюсінький. Чи повірив, що зможе пройти по воді? Повірив? Щось шкребе на душі й дошкуляє гірше за мороз і вітер, що пронизує геть мокрий одяг і тіло, котре вкривається дрижаками.

Обличчя

Яка то була дівчина чи молода жінка! Наче витесана суперталановитим скульптором фігурка, котру щільно облягало коротке темно-синього кольору платтячко. Відкрита частина спини і руки, стрункі, теж мовби виточені з дотриманням необхідних пропорцій ноги. Вона була сама досконалість.

Він йшов і відверто милувався і цією поставою, яку увінчувала голова з копичкою пшеничного волосся, і ходою, при якій ледь-ледь, але так звабно, похитувалися стегна. Якоїсь миті йому захотілося наздогнати, а потім перегнати її, щоб заглянути в обличчя й помилуватися також ним.

Господи, ліпше б він цього не робив! Обличчя було не те що не вродливе, а мовби витесане — тільки грубою сокирою, схоже на потворну застиглу маску. Вже коли він поспішно проминув її, зненацька почув виразне:

— Сволота!

Він мимоволі озирнувся. Окрім них двох, на цьому відтинку вулиці нікого не було.

— Ви до мене? — сказав спантеличено.

— Авжеж, до тебе, до кого ж іще, — зло сказала вона.

— Але ж я нічого вам поганого не зробив… Не сказав жодного слова.

Її очі ще більше звузилися. Зла гримаса ще більше спотворила обличчя.

— Гадаєш, я не чула, як ти йшов за мною? — спитала вона. — А потім тобі захотілося заглянути мені в лице, щоб помилуватися й ним, так?

— Так. Але я ж…

— Він не знав! Не знав! Що, помилувався?

І вона швидко пішла далі.

Дружина чиновника

Спочатку він був маленьким. Дуже маленьким. Таким дрібненьким чиновником, що поміщався не те, що в її сумку, а в маленьку сумочку в сумочці, де Дружина чиновника тримала ножиці для підрізання нігтів, олівці для брів, помаду і лак для підфарбовування нігтів та інше жіноче причандалля. Щоправда, коли вона вкладала чоловіка в ту сумочку, то лак виймала, бо він, чоловік, такий маленький, чого доброго міг задихнутися від різкого запаху.

Вона несла його в сумочці, везла в тролейбусі чи маршрутці, потім діставала, на долоні заносила до його Великої Установи. Ставила за порогом на килим, що виводив до великого й довгого коридору. Вона б занесла його до самісінького кабінету, але чоловік противився. Казав, що з нього сміятимуться колеги — більші за рангом, а відтак і розміром, досвідченіші чиновники.

Отож, Дружина чиновника ставила чоловіка на килим, він поважно дибуляв до свого кабінету, вона проводжала його поглядом і терпла від думки, що якийсь більший чиновник ненароком на нього наступить. Їй уявлявся частокіл ніг, а між ними пробирається чоловік.

Від страху Дружина чиновника заплющувала очі.

Вона телефонувала чоловікові на роботу. Там на столі для нього стояв маленький-маленький телефончик. Заспокоювалася, коли чула тоненький чоловіків голосок: «Гальо! Гадміністрація». Клала слухавку — він на місці, все благополучно. Бо коли почує її голос, то гніватиметься.

Потім він підріс і вже ледве вміщався в сумку. Мусила Дружина чиновника тепер носити його на руках. Він соромився і ховав погляд на її грудях.

А потім він виріс, зробив кар’єру і став великим нормальним чоловіком. А Дружина Чиновника, навпаки, все меншала й меншала, доки не стала манюсінькою, як лялька-пупсик. Тепер чоловік возив її на роботу, заносив у кабінет дрібної установи, де вона працювала, садив у маленьке кріселко на столі. А одного разу він забув про неї, і Дружина Чиновника лишилася жити у його шикарній машині, подарованій якимись багатими добродіями. Вона стояла — маленька лялька — над тим, що називають бардачком. Харчувалась крихтами, які там валялися. Та скільки їй треба було тієї їжі… Вона не хотіла нагадувати чоловікові — такому поважному — про себе.

А одного разу до чоловіка в машину сіла розкішна білява Дама. Вони розмовляли з її чоловіком так, наче були давно знайомі.

— Ой, яка смішна маленька лялька, — сказала Дама. — Можна, я візьму її собі?

— Звичайно, люба, — відказав чоловік. — Бери.

— Вона буде моїм талісманом, — сказала Дама і поклала Дружину Чиновника у свою сумочку.

Там було душно, пахло так противно й лоскітно, що Дружина Чиновника кілька разів чхнула. Але так тихенько, що ті двоє не почули. Потім машина спинилася, і Дама несла її кудись у сумочці. Дружина Чиновника чула їхня голоси і веселий сміх. Вони кудись зайшли, і Дама поставила сумочку. Голоси віддалилися.

На щастя, сумочка виявилася відкритою. Дружина Чиновника якось вибралася назовні. Оглянулася. І тихенько-тихенько зойкнула — вони були в їхньому будинку, де жили, відколи чоловік став Великим Чиновником.

Вона здогадалася, що ті двоє пішли до їхньої спальні. Їй стало прикро і сумно, страшенно сумно. Але що вона могла зробити? Хіба по ніжці крісла, на якому стояла сумочка, спуститися вниз. Вона притулилися до ніжки і гірко заплакала. А виплакавшись, відчула себе стомленою. І незчулася, як… заснула.

Коли вона прокинулася, то… То лежала в ліжку… У спальні, в їхній давній старій квартирі. Вона встала і вийшла зі спальні. У кімнаті сидів її чоловік у спортивних штанях і майці. Такий, як колись, років двадцять чи й більше тому.

«Що це?» — встигла подумати вона, перш ніж чоловік повернув до неї помолоділе обличчя.

— Ти вже прокинулась, люба? — сказав він. — А я ось вирішив дописати репортаж у номер…

— Репортаж? — Вона була геть спантеличена.

— Авжеж. З учорашнього рухівського мітингу.

— Ти… журналіст?

— А ким я мав бути? Що з тобою, люба? Ти якась дивна сьогодні…

— Що зі мною?

Вона відчула, як підгинаються ноги, й опустилася на стілець поруч із чоловіком.

— Ой, — сказав він. — Вже сьома година. Треба бігти, займати чергу за маслом…

І зірвався зі стільця. Чмокнув дружину в щоку.

— Яке сьогодні число? — спитала вона.

— Число? Двадцяте жовтня… Ну, ти геть не прокинулася.

— А рік? — спитала Дружина Майбутнього Чиновника.

Ідеал

— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко до дружини.

Вона не чує чи вдає, що не чує. Тоді він підходить ближче, її обличчя вже зовсім поруч.

— Ти — мій ідеал, — каже пан Поменко.

Вона не чує чи вдає, що не чує.

Пан Поменко нахиляється до її вуха і кричить в самісіньке вухо:

— Ти — мій ідеал.

Вона не відповідає, хоч тепер почув би й глухий, а дружина в нього не глуха, це пан Поменко точно знає.

Він пробує шептати ті ж самі слова ніжно. Ніякої реакції. Тоді він знову кричить. Жодного поруху.

Він бере дружину за руку. Рука холодна, ніби вона щойно прийшла з морозу.

— Я ж померла, давно померла, — нарешті озивається дружина тихим, ніжним голосом. — Невже ти не