Автор невідомий - Народні казки - Казки народів світу

ночі плакала мати, благаючи Безжалісного. З її сліз біля палацу утворився ясний та чистий струмок, і води його потекли вниз. На третій день, коли Войнічела разом з іншими хлопцями мали посилати на війну, сторож відчинив мідні ворота й сказав матері:

— Королева передала — вона згодна відкласти похід хлопців на війну, якщо ти віддаси їй своє материнське серце.

— Віддам! — прошепотіла мати. — Аби тільки мій син не йшов на війну грабувати й убивати людей…

Вона вирвала серце з грудей і віддала його.

Сторож зареготав, задоволений з того, що вдалося обманути жінку: вирване серце не рятувало сина від походу. Він схопив серце матері й поніс його Богації. Королева на радощах звеліла кинути серце до інших скарбів.

А вимучене серце, сповнене великою материнською любов’ю, стало так гаряче гріти, що від його тепла розтопилися всі кайдани невільників і розвіявся отруйний запах. З відімкнутих темниць вийшли хлопці й дівчата. Вільні й радісні, вони збиралися в розкішних садках.

Побачивши це, королева перелякалась і разом із своїми прислужниками сховалася в потаємному підземеллі.

На місці, де мати вирвала своє серце, виріс величезний кущ троянд, усіяний прегарними квітами. Попід кущем тік струмок материнських сліз. Тут і зустрілися Войнічел та Гарнікуца. Відколи вони були в палаці, не бачили одне одного. Тепер вони не могли наговоритися, розповідаючи про себе та згадуючи матір… Брат і сестра так і заснули біля куща, думаючи про матір.

Схилившись над головами Войнічела й Гарнікуци, трояндовий кущ пестив їхні обличчя й ніжно шелестів. Той шелест перетворювався в хвилюючі слова, що лилися у вуха братові й сестрі.

І діти проснулися. Войнічел заграв на ріжок і всім, хто підходив на цей клич, розповідав про те, що почув від троянд.

Запалені справедливим гнівом, викрадені сини озброїлися мечами, що готувала для них Богація, і зайшли в палац. Хлопці знищили королеву, Безжалісного та усіх її прислужників і вщент зруйнували все королівство Богації. На місці золотого палацу виникла родюча земля.

Потім Войнічел із побратимами пішов у наступ проти Холоду, Голоду й Спраги. Водночас хлопці шукали живої води, щоб повернути життя матері.

У довгих походах і в тяжкій боротьбі вони знайшли всіх потвор і знищили їх. Не знайшли тільки живої вода. Тому, незважаючи на перемогу над злом, люди були похмурі й невдоволені.

Тим часом трояндовий кущ перемінив свої квіти на червоні плоди, що падали з гнучких гілок у ясний та чистий, як сльоза, струмок, і хвилі несли трояндове насіння по всіх усюдах світу.

Войнічел з Гарнікуцою стояли біля рідного куща і в шелесті його чули слова матері:

— Не журіться, діти мої! Жива вода — у ваших вчинках, у ваших діях. Серце моє більше не стікає кров’ю, бо ви живете в мирі, бо зникли Холод, Голод і Спрага. Працюйте, діти мої, будуйте прекрасну і сильну фортецю. Укріплюйте її з року в рік. Спільно живіть у цій фортеці, у мирі й достатку!..

Знову заграв ріжок Войнічела. Брат і сестра розповіли людям те, що почули, і люди громадою взялися будувати нову фортецю.

Трояндовий кущ, що виріс із серця матері, опинився в центрі нової фортеці, спорудженої чесною працею. Діти, визволені з рабства любов’ю матері, завжди укріплювали свою фортецю й досі живуть щасливо.

ФЕТ-ФРУМОС ІЗ ЗОЛОТИМ ВОЛОССЯМ

Румунська народна казка

Було це тоді, коли про таке ніхто й гадки не мав. Тоді одну ногу блохи підковували дев’яносто дев’ятьма оками заліза, а п’ята її лишалася голою, блоха стрибала до небес і їй зовсім не було важко…

Жив собі колись самітник-пустельник. Сусідами його були тільки лісові звірі. І був він такий добрий, що навіть найхижіші з них корилися йому. Пішов якось він до річки, що протікала недалеко від його хатини. Бачить — на хвилях пливе маленька, забита і з усіх боків просмолена труна, а в ній плаче дитина… Пустельник зайшов у воду й довгою жердиною витяг труну на берег.

Що ж він побачив, відкривши її? Там лежав двомісячний хлопчик. Як тільки пустельник узяв його на руки, він перестав плакати.

Пустельник радий би був залишити хлопчика в себе й виростити його, але згадав про те, що йому нічим годувати немовля, і гірко заплакав…

І раптом сталося диво: в кутку його хатини виросла виноградна лоза, та така велика — аж до самої стелі!

Старий глянув і побачив грона винограду: деякі з них були стиглими, інші дозрівали, а решта — ще зовсім зелені. Він узяв кілька стиглих виноградин і підніс їх до ротика дитини. Немовлятко з’їло.

Так пустельник і вигодував дитину.

Коли хлопчик трохи підріс, названий батько навчив його читати, збирати коріння на харчі та полювати.

Якось він покликав хлопчика до себе й каже:

— Сину мій, я відчуваю, що з кожним днем сили покидають мене. Старий уже став, днів Через три, може, й помру… Коли я засну вічним сном і тіло моє стане холодним, сюди прийде лев. Не лякайся його, синку. Він вириє могилу, а ти поховаєш мене. Скарбу в мене, крім однієї вуздечки, немає… Коли ти залишишся сам, полізь на горище, візьми ту вуздечку й махни нею — до тебе прибіжить кінь, він навчить тебе, як жити далі…

Все сталося так, як говорив пустельник Третього дня він востаннє попрощався з названим сином, ліг і заснув вічним сном. Одразу ж з’явився старий-престарий лев і почав рити яму. В ній хлопчик і поховав небіжчика. Гірко він плакав біля могили три дні й три ночі. Третього дня голод нагадав йому про себе. Підвівся він і з болем у серці пішов до виноградної лози, та вона всохла вже. Пригадав тоді, бідолаха, батькові слова, поліз на горище, знайшов там вуздечку й махнув нею… І ось перед ним з’явився крилатий кінь.

— Що накажеш, володарю?

Розповів йому хлопчик про своє горе.

— Тепер я зовсім самотній… Батька мого, який піклувався про мене, вже нема… Будь зі мною, коню, ми підемо далеко-далеко і збудуємо собі нову хатину, бо тут, біля могили, мені весь час хочеться плакати…

Кінь відповів:

— Ні, володарю, ми підемо жити до таких людей, як ти.

— Хіба ще є такі люди, як я і мій батько? — здивувався хлопчик. — Чому ж вони не йдуть до нас?

— Не йдуть, — відповів кінь, — бо вони навіть не знають про нас. Ми підемо до них…

— То ходімо! — радо вигукнув хлопчик.

Коли кінь сказав, що хлопчикові треба одягнутися, бо всі люди одягаються, хлопчик знову здивувався.