Йосип Васильович Турянський - Доктор Серафікус. Поза межами болю
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Бояні, – крикнув Добровський, – твої уста дуже посиніли. Обійми кріпко найкращу принцесу і цілуй її рожеві уста голосно і пристрасно доти, доки твої безкровні уста не запашать огнем.
Бояні обняв воздух перед собою і цілував міцно, аж ляскіт було чути.
Добровський дивився на нього й говорив більше до себе, ніж до других:
– Чому я нічого не бачу? Невже ж ілюзія не для мене? Хіба ж усе життя не ілюзія? Заздрощі мене беруть…
……………………………………………
……………………………………………
……………………………………………
Добровський скакав, як навіжений.
Пристанув на хвилину і глянув на чорне небо та в недру. На його обличчі боролися біль і гордість чоловіка, що кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильності.
Засміявся глумно й закликав:
– Хотів би я розбити скам’яніле небо і скинути всіх богів у цю безодню. Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самі відчули й пізнали бездонну глибінь людського страждання!
Тоді боги стали б людьми, а люди братами.
……………………………………………
Кожна тінь старалася наслідувати несамовиті скоки Добровського. Це було тяжко і вдавалось тільки Сабові, котрий після Добровського мав ще найбільшу силу. Але на короткий час інстинкт життя показався так могутнім, що всі скакали з однаковим розмахом.
Мов сонні марева, що душать сплячого й виривають із його грудей крик жаху, так виглядали їх обличчя під час танцю.
Серед тих облич, подібних до обличчя смерті, лиш очі мерехтіли дивним огнем і безмежним бажанням життя.
Слабий усміх тих очей і їх огонь із-за того, що танець збуджував надію до життя, становили тим яскравіше противенство до завмираючого лиця.
……………………………………………
Сабо почав із ознаками злобної нетерплячки дивитися на своїх товаришів.
Глянув на мене.
Здавалося мені, що його очі так і питали:
– Коли ж уже… один із нас…?
Доки будемо чекати?
В першій хвилині я мав вражіння, що не мій товариш глядить на мене, а смерть.
Я хотів крикнути, як кричить кожна людина, котру мучить чорна мара, але схаменувся й запанував над собою.
– Ти думаєш, – казав я до нього, – що я не зумію так гуляти, як ти? Ось поглянь!
Я став скакати так само, як він.
А щоб дати ще більший доказ, яка в мене сила й бадьорість, хоча смертельна втома й жах мене мучили, я тремтячим, завмерлим голосом заспівав веселу народну пісню.
……………………………………………
……………………………………………
Сабо відвернувся від мене і став тепер скакати все напроти Боянія та дивився йому вперто й визиваюче в очі.
Ледве живий Бояні, який ще слабо переступав з ноги на ногу, все спускав очі, бо за кожним разом, як поглянув на Саба, смертельне тремтіння проймало його.
Але й зі спущеними очима чув він у своїй слабій свідомості, як погляд Саба клався кам’яною плитою на ціле його тіло й забирав йому останки сили.
Вкінці Бояні зважився спитати його слабим голосом:
– Чому так дивишся на мене, як сатана?
Сабо не обізвався, тільки більше вп’ялив у нього свої убивчі очі.
Боянія опанувала тепер лиш одна думка: хай нагло, в одну мить, мов блискавиця, щось ударить і раз на все загасить у нім усяке почуття болю, боязні й терпіння.
Він задивився на наймогутнішу гору і тремтить, мов блудний огник серед пітьми, та шепоче:
– Хай упаде… роздавить… кінець… супокій…
Раз у раз повторює ті слова.
Нараз йому здається, що могутня гора розгортає чорні хмари й суне просто на нього.
Він хоче кинутись на землю й чекати, аж гора впаде й роздавить його.
Нагло побачив перед собою очі Саба.
Спотикнувся й упав.
Божевільний жах його обхопив, що не гора, лиш людина несе йому смерть.
Це додало йому нової сили.
Зірвався, як малий хлопчина, наче м’яч, відбився від землі і став, гуляючи, кричати:
– Вона мені ногу підставила. Але я її копну… копну!.. Ха-ха-ха!
……………………………………………
Копав її і посував у напрямі кручі.
……………………………………………
Шалений танець найслабшої тіні наче заразив других.
Навіть Пшилуський, котрий здебільшого стояв над прірвою й шукав її безмірної глибини, пустився в танець і все з понурим виразом лиця кричав:
– Проч від мене, розпуснице!
Кожний старався закричати чиїсь кроки, що поволі, глухо, зловіщо вже наближалися.
Це був крик людей, що в густому пралісі опівночі хочуть прогнати від себе щось, що серед заклятої, таємної тиші чатує й ось-ось кинеться на них.
Бояні сміявся: «Я її пхнув у безодню», Ніколич белькотав: «Ти моя, ти моя», Пшилуський: «Геть від мене», Сабо кляв по-мадярськи, Добровський скреготав зубами, а я повторяв раз у раз, сам не знаючи, чому: «Сонце… сонце…»
Тільки Штранцінгер стояв осторонь, наче статуя, й мовчав.
Як перекотиполе, гнане бурею, як соломки на хвилях розшалілого моря, так кидалися людські тіні в дикім танці життя і смерті.
……………………………………………
……………………………………………
Їхні смертельно-тривожні обличчя, похожі на брудно-сірі, зелені й фіолетні черепки із глини, які ось-ось розсиплються, їхнє дивне гукання та дика, душу роздираюча музика Добровського будять почуття, що нараз земля розступиться під ними й небо впаде на них.
Щось невідоме, як тайна буття, безмежне, як вічність, визирає з їх очей і з кожного їхнього руху.
Що це?
Маленька іскра.
Вона росте й вибухає могутнім огнем, який обіймає всесвіт. Всесвітній огонь життя горить над всесвітньою безоднею нічогості.
Хто переможе?
……………………………………………
Нараз мені здається, що моя свідомість находиться десь назовні, поза мною.
Сон чи божевілля?
Чи якесь явище, можливе тільки тут, у цій темній западні?
Щось кружляє мені коло вуха й силкується втиснутися всередину… якась жахлива муха… вона несе смерть…[105]
І в бринінні тієї мухи чую раз у раз:
– Ніколи… ніколи…
Відганяю рукою цього потвора.
Та в найближчій хвилі знов чую зловіще бриніння…
Тікаю на край кручі і вичерпаний, безсильний сідаю.
І знову вона бринить і гуде, як далекий невгомонний гомін похоронного дзвона:
– Ніколи… ніколи… ніколи…
……………………………………………
Але згодом те несамовите бриніння й гудіння віднімає мені почуття жаху й успокоює мене.
Я починаю радіти, що ця потворна муха, цей демон, Бог, диявол, цей хтось знає, що ми тут, що люди тут.
Значить, десь у пеклі, а може, на небі в безодні… десь під хрестами на цвинтарі… десь у сумній пустці безконечній є ще хтось, є ще щось, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доктор Серафікус. Поза межами болю», після закриття браузера.
