Даніель Дефо - Робінзон Крузо

таємницю пороху і навчив його стріляти з рушниці. Я подарував йому сталевий ніж, до якого він ставився тремтливо й обережно, та зробив портупею зі шкіри, на взір тих, що носять англійські мисливці на велику дичину, тільки замість мисливського тесака пристосував до портупеї сокирку, добре загостривши лезо. Сокирка могла правити не тільки за інструмент у щоденній праці, а й за бойову зброю. А влучності, спритності й сили мій приятель мав, вважаю, більше, ніж будь-хто з його тубільських родичів.

Розділ 38

Білі люди

Складно було знайти більш удячного слухача, ніж П’ятниця.

Я розповів йому про різні країни Європи, особливо докладно про мою батьківщину – Англію, про державний устрій, наші закони й звичаї, характер англійців, їхні звички, пояснив, як ми правимо богослужіння. П’ятниця зі жвавою цікавістю слухав про те, як ми торгуємо з іншими народами, плаваючи по морях на торговельних суднах.

Якось ми вирушили з ним поглянути на те місце, де сів на мілину корабель, на якому я поплив у свою останню подорож із Бразилії. Там уже і слідів не зосталося від нещасного судна, але я в наймеших подробицях розповів П’ятниці про все: і яка страшна була буря, і як ми намагалися врятуватися, і що сталося потім зі мною та екіпажем судна, який до останньої людини поглинуло море.

Показав я П’ятниці і шлюпку, яка майже розвалилася, – ту саму, на якій ми сподівалися дістатися острова. Я згадав, як колись безплідно намагався зрушити з піску важку посудину, щоб спустити її на воду, і як у розпачі кинув це заняття.

Дивлячись на уламки шлюпки, П’ятниця уважно слухав мене, але обличчя його залишалося замисленим. Я спитав, про що він думає, і мій супутник, трохи помовчавши, відповів:

– Я бачити такий пірога. Плавати те місце, де бути мій нарід…

Я не зовсім зрозумів значення цих слів: мабуть, схожу шлюпку принесло штормовими хвилями і викинуло на узбережжя там, де мешкали індіанці його племені. І не дивно – адже морські торговельні шляхи в Карибському морі пролягають серед підступних течій, рифів і дрібних островів, а люті урагани тут трапляються досить часто.

Потім П’ятниця пояснив, що якусь «сильно велику пірогу» було викинуто на берег бурею. Я уявив, як сталася катастрофа, і шлюпку відірвало від судна… Тієї миті я навіть не думав про моряків, мені не спадало на гадку, що у шлюпці могли бути люди, і я розпитував П’ятницю про те, який вигляд вона мала.

П’ятниця описав човен досить докладно, одначе лише після того, як він гордо мовив: «Ми врятували багато різний люди!» – я усвідомив усю важливість розповіді індіанця.

Я схопив його за руку й палко вигукнув:

– Там, у шлюпці, були білі люди?

– Так, – незворушно відповів П’ятниця. – Повний пірога білий люди.

– Скільки їх було? Що з ними трапилося?

– Вони живуть у мій нарід. Багато. – Він почав показувати на пальцях.

«Сімнадцять… – порахував я і подумав: – А чи не ті це моряки, які врятувалися з іспанського корабля, що розбився під час бурі об рифи біля нашого острова? Цілком можливо, що вони пересіли на велику шлюпку, а течія віднесла їх у відкрите море і прибила до землі дикунів…»

Я почав випитувати у П’ятниці подробиці.

– Ти точно знаєш, що всі білі люди живі? Що ніхто з них не захворів гнилою лихоманкою, не помер?

– П’ятниця не обдурювати пан. – Мій приятель навіть злегка образився. – Живий, – підтвердив він і показав мені чотири пальці, – стільки років живий білі люди. Мій нарід дає їм їсти…

– І ви їх не вбили, не з’їли за вашим звичаєм? – про всяк випадок обережно запитав я.

– Навіщо вбили? – П’ятниця здивовано глянув на мене. – Мир. Мій нарід допомагати білий брат́и. Наші з’їсти ворог тільки на війна, після битва.

На цьому ми закінчили розмову, і певний час я більше ні про що його не розпитував.

Минуло досить багато часу, і от якось погожої днини я вирішив із П’ятницею прогулятися на східне узбережжя острова. Колись ізвідти я вперше побачив невідому землю на обрії та вирішив, що це південноамериканський материк. Але щойно ми піднялися на узвишшя й перед нашими очима виникли обриси далеких берегів, мій приятель раптом голосно заволав, почав стрибати, кружляти, розмахувати руками і кликати мене.

Я кинувся до нього і спитав, що сталося.

– О радість! Дивись, пане! – вигукнув П’ятниця, указуючи в морську далечінь. – Там… Моя земля… Мій нарід!

Глянувши на щасливе обличчя індіанця, його блискучі очі та щире душевне поривання, я відчув, як стислося моє серце. Здавалося, він, наче птах, полинув би через море до рідних хиж. Одначе тієї самої миті в душі моїй зародився гіркий сум – я сумнівався, що мій вірний товариш і слуга такий уже відданий мені. Від цієї хвилини мені здавалося, що за першої-ліпшої нагоди П’ятниця повернеться до своїх одноплеменців і дуже швидко забуде і нову віру, і мене, і те, чого я навчив його.

«Мій дикун, – думав я, з підозрою позираючи на П’ятницю, – навіть, можливо, повернеться сюди зі своїми одноплеменцями, щоб поласувати моєю персоною… Недарма кажуть: вовка хоч як годуй, а він у ліс дивиться…»

Яким несправедливим був я, дурний, до мого вірного друга й помічника! Трохи згодом я щиро каявся в тому, що, ставши недовірливішим і холоднішим до П’ятниці, дав волю своїм порожнім фантазіям і недобрим почуттям. Я навіть удавався до хитрощів, воліючи змусити П’ятницю прохопитися, виказати нетерпляче бажання кинути мене та мерщій повернутися додому, до колишнього життя, але він залишався таким, як завжди: довірливим до моїх слів і зауважень, щиросердим, послужливим і цілком спокійним. Щодня П’ятниця прокидався на світанку раніше за мене, виконував усю хатню роботу, яку я йому доручав, а потім протягом усього дня невтомно працював…

Кілька тижнів тривали ці тортури.

За якийсь час отямившись, я так застидався своїх безглуздих підозр, що ледь не розплакався. Незабаром я остаточно заспокоївся, і наше життя стало звичним. Я цілком позбувся недовіри до свого товариша, тим більше що П’ятниця навіть не помітив того, що відбувалося зі мною. Це й було головним і вирішальним доказом його відданості й любові до мене.

Якось ми знову вирушили до далекого краю острова. Була негода, дув поривчастий вітер, і над морем висіла непроглядна мла. У середині дня ми опинилися на тому самому пагорбі, звідки за ясної погоди видніла батьківщина П’ятниці, зараз укрита туманом.

Я покликав мого супутника і запитав:

– Ти, як