Філундія - Світло Лани, Філундія

Лана дивилась на дзеркала, серце її було сповнене рішучості, але й сумнівів.

— Де я знайду шлях? — мовила вона вголос, звертаючись до голосу, що лунав у печері. — Де зараз живуть ці народи? Як знайти їхніх представників, кому вручити дзеркала?

Після короткої паузи простір знову заговорив.

— Підійди до моноліту.

Лана з Даміром наблизились. Камінь пульсував м’яким світлом. Із бурштину вийшла тонка лінія світла, торкнулась підлоги — й перед ними виникла карта. Вона не була звичайною. Контури світу пульсували, змінювались, показуючи рух народів, їх переміщення після катастроф, війн і зради. Маленькі символи — ельфійські дерева, гномські підземелля, сліди магів — позначали місця, де ще лишились нащадки тих, хто може почути.

— Ця карта — живий провідник. Вона вестиме вас, — пролунало. Скажи представникам рас, що вони мають пригадати імена своїх покровителів. Тих, хто був першими. Тих, кого забули. Їхні імена — ключі до відродження.

— Як ми дізнаємось, що це ті, кого варто посвятити у це? — спитала Лана.

— Ті, що згадають — готові. Ті, що впізнають — збережуть. Ті, що знову зрадять — не витримають погляду дзеркала.

Голос замовк.

Лана провела рукою по контурах карти, відчула легке тепло. Шлях був далекий, важкий, але вона знала — і це їх призначення.

— Ми підемо, — тихо сказала вона. — Ми віднесемо історію тим, хто готовий її прийняти.

Гноми були першими. Вони добре знали Лану та Даміра, приймали їх як союзників, а можливо — навіть як рідних. Саме вони відкрили їм шлях до бурштинового моноліту, і саме в їхніх печерах усе розпочалося.

Старший гном, сивий і міцний, з обличчям, мов висіченим з каменю, стояв навпроти Лани. Вона тримала дзеркало обома руками, обережно, як реліквію.

— Це дзеркало — ваша історія, — сказала Лана. — У ньому — той шлях, що привів ваш народ до розпаду. Але не для сорому воно створене, а для згадки. Ви маєте пригадати ім’я того, хто був вашим покровителем. Того, хто вів вас у давні часи. Його ім’я — ключ.

Гном подивився на дзеркало. Воно здригнулося в її руках, і відображення в ньому змінилося: у ньому забриніли глибокі зали, золоті ковадла, спів рун, кам’яні вежі, зруйновані війнами… а потім — мовчання.

— Ми збережемо його, — тихо промовив старший. — І знайдемо ім’я. Навіть якщо доведеться перебрати кожен камінь у наших печерах.

Гноми спорядили Лану та Даміра в дорогу: дали  міцний одяг, сухі трави, що зігрівали тіло, крихкий, але поживний корінь, і невеличку сокиру — як символ підтримки.

— Ви — наші провідники, — сказав старший. — Але пам’ятайте: навіть камінь потребує води, аби не розсипатись. Бережіть один одного.

Коли Лана з Даміром вийшли з печер, позаду залишилися світлі погляди, і вперше за багато поколінь у гномських печерах почали шукати не золото, а пам’ять.

Дякую, що читаєте мою дебютну книгу. Буду вдячна за відгуки та критику.