Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

вони, — пояснила Сил. — Хоча спрени вітру не здатні до того, що й ми — а це дуже важливо. Аж так важливо, що я все покинула й, не послухавшись Прародителя бур, прибула сюди. Ти бачив його під час бурі.

У Каладіна заворушилося волосся на передпліччях. Під час тієї великобурі він справді бачив якусь істоту — обличчя завширшки як саме небо. Хай хто то був — спрен, бог або Вісник — а він не стишив задля нього своїх шквалів того дня, коли Каладіна вивісили на суд Прародителя бур.

— Каладіне, нас потребують, — тихенько промовила Сил.

Вона махнула йому, і той підніс опущену руку до «берега» крихітного фіолетового «океану», який м’яко світився в прірві. Спрен ступила йому на долоню, і Каладін, підвівшись, підняв її.

Сил рушила його пальцями вгору, і той навіть відчув на них певну мізерну вагу, чого зазвичай не бувало. Він поступово повертав руку, доки спрен, зійшовши, не опинилася на одному-єдиному пальці, що його Каладін підніс собі перед очі. Заклавши рученята за спину, вона дивилася йому просто в обличчя.

— Ти маєш стати тим, кого шукає Далінар Холін, — сказала Сил. — Не дозволяй його пошукам стати марними.

— Сил, тоді мене залишать ні з чим, — прошепотів Каладін. — Вони знайдуть спосіб відібрати в мене тебе.

— Ти й сам знаєш, що це нісенітниця.

— Знати знаю, але відчуваю протилежне. Сил, мене зламали. Я не той, за кого ти мене маєш, — не Променистий.

— А мої очі кажуть навпаки, — заперечила та. — Там, на полі битви, після зради, яку скоїв Садеас, — коли люди потрапили в пастку, і їх покинули напризволяще… Того дня я бачила героя.

Він зазирнув у її оченята. Вони мали зіниці, утворені з тих самих контрастних відтінків білого та блакитного, що й уся Сил. Її сяйво було слабшим, ніж у найтьмянішої зі сфер, але достатнім, щоб освітлювати його палець. Вона всміхалася й на позір була абсолютно впевнена в ньому.

Добре, що хоч хтось із них не мав сумнівів.

— Я спробую, — шепнув Каладін. — Обіцяю.

— Каладіне! — гукнув голос Скелі з його впізнаваним рогоїдським акцентом: той-бо вимовляв «Кала́дін» замість правильного «Каладíн».

Спурхнувши з його пальця, Сил стала стьожкою світла й підлетіла до Скелі, який виказав їй повагу на свій рогоїдський манір: почергово торкнувся однією рукою плечей, а відтак підніс її до чола. Спрен залилася сміхом: глибокодумна серйозність на млі ока обернулася дівочими веселощами. Нехай спрени вітру й доводилися їй тільки кузенами, але їхня пустотлива вдача була для Сил вочевидь не чужа.

— Гей! — озвався Каладін, кивнувши до Скелі й мацаючи рукою в ковбані. Він виловив звідти аметистовий броам і здійняв його, показуючи рогоїдові. Десь там, на Рівнинах, якийсь світлоокий загинув із грішми в кишені. — Цілий статок, якби ми й досі залишалися мостонавідниками.

— А ми і є мостонавідники, — заперечив Скеля, підходячи ближче й беручи в командира аметистову сферу. — Так само, як цей броам — і тепер цілий статок. Ха! Приправи, що їх ми отримали в каптенармуса, — тума’алкі! Як тут, усупереч обіцянці, не годувати людей лайном, якщо звична солдатська їжа смакує не набагато ліпше. — Він здійняв сферу в пальцях. — А за нього я куплю кращих, еге ж?

— Так, звісно, — відповів Каладін.

Сил опустилася на плече рогоїда й, перетворившись на дівчину, сіла. Скеля поглянув на неї і спробував скласти власному плечу ґречний уклін.

— Сил, не дошкуляй йому, — попросив Каладін.

— Але ж це так весело!

— Хвала тобі, мафаг’лікі, за твою допомогу, — звернувся до неї Скеля. — Від тебе я ладен стерпіти, що лише тобі заманеться. А тепер, ставши вільним, я зможу ще й спорудити вівтар, який буде гідним тебе.

— Вівтар? — перепитала Сил, округливши оченята. — Ого-о-о…

— Сил, припини! — втрутився Каладін. — Скеле, я тут напав на годяще місце для тренувань. Це за кілька розвилок назад — там позначка на стіні.

— Так, ми теж його бачили, — відказав рогоїд. — Саме туди Тефт і повів своїх хлопців. Дивно все це: моторошне провалля, куди ніхто носа не каже, а проте новобранці…

— Розкриваються, — збагнув Каладін.

— Еге. Звідки ти знав, що так трапиться?

— Вони були в Садеасовому таборі, коли за нами закріпили наряд у провалля, — пояснив капітан. — Вони бачили, що ми робили, й до них доходили чутки про наші тренування в розколинах. Спустивши їх сюди, ми наче прилучили цих людей до себе — такий собі обряд ініціації…

Старий-бо служака Тефт мав проблеми, пов’язані з тим, що колишні мостонавідники не виявляли інтересу до тренування, і він раз по раз роздратовано гримав на них. Мовляв, якщо вже ви не схотіли жити на вільних хлібах, а нав’язалися Каладінові, то якої бурі не вчитеся?

Але їм треба було «особливе запрошення» — і то не тільки словесне.

— Ну, гаразд, — промовив Скеля. — Мене прислав Сиґзіл. Він бажає дізнатися, чи готовий ти демонструвати свої здібності.

Глибоко зітхнувши, Каладін зиркнув на Сил і кивнув.

— Так. Веди його сюди. Це місце підійде.

— Ха! Ну нарешті. Зараз приведу.

 

10. Білий килим, що почервонів

 

ШІСТЬ РОКІВ ТОМУ

 

 

Настав кінець світу, й винна була Шаллан.

— Удай, наче цього ніколи не було, — прошепотів її батько і стер зі щоки щось вологе. Його палець зробився червоним. — Я захищу тебе.

Кімната що — ходила ходором? Ні, це тремтіла Шаллан. Вона почувалася такою маленькою. Колись їй здавалося, що одинадцять — замало не старість. Але вона була дитина, досі дитина. Маля.

Шаллан здригнулася й звела на батька незмигні очі — адже вони заціпеніли від побаченого.

А батько, змигуючи сльозинки, зашепотів:

— «Спи собі мирно в глибоких прірвах, де тебе огортає пітьма…»

Вона пам’ятала цю колискову — саме її той колись завше співав своїй донечці. В кімнаті за його спиною лежали темні трупи. На білому килимі, що почервонів.

— «Не на пелюшках, а де камінь і жах — спи, моя ясочко…»

Батько взяв її на руки, і Шаллан відчула, як шкірою побігли мурашки. Ні! Її любов була неправильна. До чудовиська не можна плекати таких почуттів. Чудовисько, вбивця, живоріз. Ні.

Але їй було несила ворухнутися.

— «Налетять буревії, й тебе це зігріє, колиску гойдатимуть шквали…»

Батько проніс її над тілом жінки в білому. Крові на тій було мало — нею стікав чоловік. Мати лежала долілиць, і Шаллан не бачила її очей. Жахливих очей.

Дівчинка майже змогла повірити, наче ця колискова покладе край кошмару. Мовляв, надворі ніч, вона з криком прокинулася, і тато співає, заколисуючи її…

— «Самоцвітів кристали спалахнуть небувало — спи, моя ясочко…»

Вони проминули батьків сейф, вмурований у стіну. З тріщин довкола його зачинених дверцят лилося яскраве сяйво. А всередині сиділо чудовисько.

— «І під колискову ти дуже скоро заснеш, моя ясочко».

Із Шаллан на руках батько вийшов з кімнати й зачинив за собою двері. Трупів стало