Стружик Лев - Закохані у Люблін, Стружик Лев

Розділ 24. На межі можливого

Весна перейшла в літо, і «Простір натхнення» процвітав, набуваючи все більшого значення для міста. Місце, яке створили Бревек та Альона, стало популярним не тільки серед місцевих мешканців, але й привертало увагу туристів, митців, і навіть культурних діячів з інших міст. Воно стало осередком мистецького життя, де зустрічалися ідеї, таланти й емоції. Але, як і будь-який великий успіх, це тягнуло за собою нові виклики.

Одного ранку, коли Бревек та Альона сиділи в затишному куточку своєї майстерні, їхній телефон задзвонив. Це був представник міської ради.

— Доброго ранку, — сказав чоловік на іншому кінці дроту. — Це Якуб Новак із відділу культури. Ми хочемо поговорити з вами про новий проєкт.

Бревек, обмінявшись поглядом з Альоною, підняв брову. Вони не очікували такого дзвінка.

— Ми вас уважно слухаємо, — відповів він.

— Ваш «Простір натхнення» справив велике враження, і ми хотіли б запропонувати вам співпрацю. Ми плануємо створити масштабний мистецький фестиваль, який би відбувався щороку в Любліні, і вважаємо, що ви — ідеальні кандидати, щоб очолити його організацію, — пояснив Новак.

Почувши це, Альона раптово застигла, а потім широко усміхнулася.

— Це звучить неймовірно, — відповіла вона. — Але така відповідальність… Ви впевнені, що ми зможемо впоратися?

— У нас немає сумнівів, що ви зможете, — сказав Новак. — Те, що ви зробили з вашим проєктом, показало, що у вас є і талант, і бачення. До того ж, ми готові підтримати вас усім необхідним.

Бревек та Альона погодилися. Вони не могли відмовитися від можливості масштабувати свій вплив і створити щось ще грандіозніше. Але разом із цим прийшло відчуття тривоги — вони знали, що організація такого фестивалю потребуватиме величезних зусиль і часу.

Протягом наступних тижнів вони поринули в роботу. Їм потрібно було вирішити, як саме виглядатиме фестиваль. Було ясно, що це не може бути звичайний захід — усе мало відповідати їхньому баченню творчості як процесу, що об’єднує людей.

— Ми маємо зробити його живим, динамічним, — сказала Альона під час одного з їхніх численних обговорень. — Це має бути місце, де люди можуть не тільки спостерігати, а й створювати.

— Згоден, — кивнув Бревек. — Можемо розділити фестиваль на зони: виставкові майданчики, музичні сцени, простори для майстер-класів. А ще, можливо, інтерактивні інсталяції, які б залучали кожного відвідувача.

Вони працювали вдень і вночі, зустрічалися з митцями, музикантами, інженерами, які могли допомогти реалізувати їхні ідеї. З кожним днем фестиваль ставав реальнішим: вони придумали назву — «День натхнення», яка відображала суть того, що вони хотіли донести до людей.

Але чим ближче було до реалізації, тим більше труднощів виникало. Деякі партнери відмовлялися в останній момент, бюджет здавався недостатнім, а технічні питання часом здавалися нерозв’язними. Одного вечора, коли вони залишилися в майстерні до пізньої ночі, Альона раптом зітхнула.

— Чому все так складно? — запитала вона, дивлячись на таблиці з фінансовими розрахунками. — Іноді здається, що це просто неможливо.

Бревек підійшов до неї, поклавши руку на її плече.

— Тому що це щось велике, — тихо відповів він. — Але ми ніколи не відступали. І цього разу теж не відступимо.

День відкриття фестивалю настав. Місто прикрашали афіші з його назвою, а площі й парки заповнилися конструкціями, сценою, арт-інсталяціями. Було чути звуки репетицій музикантів, шум дітей, які вже підходили до зон майстер-класів.

Альона та Бревек стояли біля входу, спостерігаючи, як натовп починає заповнювати фестиваль. Перші відвідувачі підходили до інтерактивних інсталяцій, а молоді художники виставляли свої роботи.

— Подивись, як це виглядає, — сказала Альона, і її голос трохи тремтів. — Ми зробили це.

— Так, ми зробили це разом, — відповів Бревек, стискаючи її руку. — І найкраще те, що це лише початок.

Фестиваль став справжнім успіхом. Люди зупинялися біля кожного стенда, пробували себе в мистецтві, слухали музику, взаємодіяли з просторами. Але найголовніше — вони залишали посмішки, сміх і відчуття єдності, яке охопило весь цей день.

Наприкінці дня, коли останні відвідувачі залишали фестиваль, Альона та Бревек, виснажені, але щасливі, сиділи на одній із лавок. Місто починало потопати в сутінках, але їхні серця були сповнені світла.

— Ми зробили це, — повторила Альона, її голос був наповнений вдячністю. — Це було важко, але воно того варте.

— Воно завжди того варте, — відповів Бревек. — Знаєш, я думаю, що саме такі моменти показують нам, на що ми здатні.

Вони сиділи в тиші, насолоджуючись моментом, коли всі їхні зусилля нарешті дали плоди. Фестиваль закінчився, але залишив після себе відчуття натхнення, яке вони тепер знали, ніколи не зникне.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍