Юрій Миколайович Щербак - Час смертохристів. Міражі 2077

Невінчаний витягнув з сумки подарунки: дві пляшки французького шампанського, вірменський коньяк, фінську горілку, шотландське віскі, банку чорної ікри, бразільську каву, ананас, шоколадні швейцарські цукерки. Аскольд подивився на дари, але нічого не сказав: просто прибрав їх на невеличкий стіл, що стояв під навісом, неподалік літньої кухні.

На обійстя увійшов молодий священик у чорній рясі, з невеличким кипарисовим хрестиком на грудях. Був невисокий, русявий, з довгим волоссям й уважним лагідним поглядом. Він поглянув на Гайдука, наче знав його.

— Знайомтесь. Отець Іван, настоятель нашої церкви, — представив гостя Аскольд.

Нарешті всі всілися, діти втихомирилися, й отець Іван прочитав молитву:

— В ім'я Отця, Сина і Святого Духа, — сказав він, і Гайдук автоматично перехрестився, не думаючи про молитву.

— Сине Божий Христе, Спасителю наш, — продовжував неголосно священик, наче перед ним насправді стояв Христос. — Зібралися тут, на цій землі, щоб скуштувати Твій хліб й почути слово Твоє. Ти спокутував гріхи наші своєю смертю і воскрес, щоб дати нам віру й надію на Твоє пришестя. Благослови у своїй доброті цих дітей, цих жінок і чоловіків, ці дерева і цих тварин, цю їжу і цю воду. Дай нам сили терпіння і почуй страждання наші і народу нашого, навчи й просвіти нас, Твоїх рабів, як жити не ув гніві праведнім, а в смиренні християнському. Дай нам знак Твоєї любові й милості, й спаси нас. Амінь.

Він подав руку Аскольду й Ликері, які сиділи поряд з ним, ті — гостям. Божена подала ліву руку Гайдуку, а той потиснув теплу долоньку маленькій Михайлині. Всі схилили голови, и запала тиша, яку порушив порив вітру, що пройшовся по листю, зігравши незрозумілу коротку мелодію.

— Прошу частуватися чим Бог послав, — запросила Ликера. Аскольд почав краяти коровай й роздавати скибки гостям. Невінчаний кинув трагічний погляд до Гайдука, посилаючи тому сигнал — ось як ми підзалетіли з вами, пане генерале: ці люди не вживають алкоголю, наче мормони чи інші сектанти. А наче ж нормальні.

«Вони мають вигляд набагато кращий, ніж «нормальні», — подумки відповів йому Гайдук. А втім, він слухав уважно розповідь Аскольда про життя-буття.

— Спочатку я працював гончарем, продавав свої вироби на ярмарках. А коли зустрівся з Ликерою, — він з ніжністю поглянув на вагітну дружину, — зрозумів, що це не діло для молодого чоловіка. Завели землю, небагато — чотири гектари. Гроші дали родичі з Клівленду. Ну і так потроху — потроху... Тепер у нас шестеро корів, воли, якими оремо землю... Трійко коней, є свині, гуси, кури...

— І як же ви з цим упоруєтеся? — спитав Невінчаний.

— В основному самі все робимо... От Божена добре нам навесні допомогла... Але коли сутужно — наймаємо двох-трьох робітників з безземельних.

«Історія — як гончарний круг, — подумав Гайдук. — Глиняний світ формується руками гончара. А потім за порухом пальців розвалюється й перетворюється на купу знеформленої глини. І все починається спочатку».

Аскольд мало був схожий на Божену: в Америці Гайдук відніс би його до групи латиносів — засмаглих, чорнооких кремезняків.

— І уявіть собі, — продовжував Аскольд О'Коннел, син нащадка ірландських повстанців та українки, — що українські ЗЕКи стали найбагатшими землями в Україні! Врожайність у нас втричі вища, ніж середня по державі.

— А податками не гноблять? — спитав Гайдук.

— Ні. Адже прийняли закон, щоб не брати з ЗЕКів податків. Ми заробляємо також на меді, молоці, м'ясі, на ремеслах...

«Тільки ігорного бізнесу не вистачає», — згадав Гайдук індіанські резервації.

— Хотіла б з вами поговорити окремо, — прошепотіла Божена під час Аскольдової промови.

— Добре, — він стиснув її долоню. У відповідь почув легкий рух її пальців.

Посередині обіду до них приєднався коваль Микола — жилавий чолов'яга, що припадав на праву ногу, через що його всі звали «Кривий Микола». Був трохи напідпитку, говорив голосно й гостро. Знайомлячись з гостями з Києва, спитав Гайдука:

— А ви де працюєте? Бізнесмен?

— Ні. Я генерал, — всміхнувся Гайдук.

— О, генерал! — зрадів Микола. — Вперше в житті бачу живого генерала! То як, пане генерале, вже готуєтесь?

— До чого?

— До великої різанини.

— Миколо, заспокойся, — намагався вгамувати коваля Аскольд. Ликера повела дітей до хати — укладати до сну, з нею пішла і Божена. Чоловіки залишилася самі.

Кривий Микола не всівся за стіл, на якому не було горілки, а шкутильгав навколо столу, викрикуючи наболіле:

— Мене можна заспокоїти. Чарку б поставили — і все. Нема Миколи... А людей як заспокоїти? Ви ж не знаєте, пане генерале, що в нашій кузні, та й в інших ЗЕКах теж, зброю виготовляємо: ножі, сокири, коси, можемо зробити й дещо серйозніше.

— А що сталося ?

— Що сталося? — зупинився Микола. — Невже не чули? Ми хоч без телевізора, але знаємо: чорна орда суне на нас, москалі і монголи, чеченці і чорножопі різні — хліб їм наш потрібен. Он Аскольд не вірить, тяжко працює на землі, куркулем став. А вони прийдуть — і в першу чергу його розкуркулять, на Сибір вишлють. Нікого не пожаліють... І всім жиди заправляють. Фрідмани різні. Хочуть нас знищити... А цей гівнюк — гетьман наш — нічого не робить, щоб врятувати залишки України.

— Миколо, Миколо, що ти верзеш? — перелякався Аскольд. — Ходімо, дам тобі чарку. Ось бачиш, скільки цього добра навезли?

Він вийшов з-за столу й подався до літньої кухні. До них охоче приєднався Невінчаний. Гайдук залишився за столом наодинці з священиком.

— Біда, — похитав головою отець Іван. — Він утратив ногу на війні з ЕнРосом. Москалів не любить. Але каже правду.

— Яка ж та правда? — поцікавився Гайдук.

— Правда в тому, що в народі — величезний потенціал ненависті. Повстання Хмельницького може здатися дитячими іграми. Чи Гайдамаччина — в порівнянні з тим, що наближається. Ненавидять усіх — багатіїв, олігархів, державу, гетьмана, ДерВар, євреїв, росіян, китайців, узбеків... Смертохристи ненавидять воскресохристів, мешканці ЗЕКів ненавидять тих, хто живе в містах. Всі разом бояться Чорну Орду. Інколи відчай охоплює, коли стикаєшся зі стіною ненависті...

— А мені здалося, що у вас так весело. Це свято — таке чисте...

— Це справді так. Люди в нас добрі, бо ситі. Але чи сповнені вони вірою Христовою? — задумливо запитав самого себе отець Іван. — Ми