Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Бардзо дзенькуєм, пане Адамку, — відповів пан Славек. — З охотою. Тільки я хочу зараз поквитатися з отим драбом, котрий — ви вчора були свідком! — так тяжко образив мою гідність!

— А дідько його знає! — безтурботно відповів пан Адамек. — Запитайте в корчмаря, та тільки швидше, бо в мене в горлянці вже геть пересохло!

Пан Сулятицький хотів звернутися до корчмаря із запитанням, де зараз отой хам, — ні, він не скаже «отой хам», а ота «хамська свиня»! Та побачив, що корчмарів співрозмовник не простий мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони півголосом то по-турецьки, то по-польськи, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка… Може, італієць?

Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.

— То, кажете, не було? — перепитував у корчмаря незнайомий. — Ви згадайте, я вам добре віддячу. Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий — низький і товстий, подібний до вас, — італієць… Тільки ви тонші і ніс у вас тонший і коротший…

— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць, та ще міряти, в кого який ніс…

— Ну, згадайте, — наполягав незнайомий. — Є серед них ще один: бандит бандитом, та ще й голопузим ходити любить…

«Холера, я стрілятиму хлопові простісінько в його голого пупа! — закипаючи люттю, подумав пан Сулятицький. — Можна й у нахабні його очі, але краще в черево — від цього довго й тяжко помирають. Про що вони так довго базікають?.. Диво дивнеє, але ж я ніби бачив десь таку ж пику, як у корчмаря».

— Ще один супутник дебелий такий, як тур. І говорить завше спокійно… Особливо, як цілиться з пістоля. Ну? А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але слово добре сказати вміє… Темноокий… Гордий. Образ не вибачає… І щока сіпається, коли хвилюється.

Корчмар уже й очі заплющив, і руками розводить, наче хоче обняти незнайомця, та вчасно передумує. Ні, він не пам’ятає такого чоловіка. А в грудях пана Сулятицького щось аж сіпалося від передчуття.

— Я добре заплачу, — тихо повторює незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.

«Чекайте, чекайте, — напружує пам’ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, сіпається щока…»

— Чи ще довго чекатиму на горілку для мене й шановного товариства? — сердито гукнув з-за столу пан Адамек.

— Зараз, зараз! — заметушився корчмар і пробачливо розвів перед незнайомцем у крисатому капелюсі руками. Заметушився корчмар, а незнайомець стояв і уважно дивився йому вслід.

І раптом пан Сулятицький здригнувся: це ж ідеться про оту хамську свинюку з найбруднішого болота, яка націлила в нього, пана Славка, свій пістоль і щось там верзякала, що не бажає знати імені пана Сулятицького!

— Та сідайте до столу, пане Славеку! — гукає пан Адамек.

Можна було б одразу відгукнутися, але ні, не треба! Хай усі бачать, що пан Сулятицький надто заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічого й нікого не бачить і не чує.

Корчмар знову забіг за свою стойку, повернувся спиною до незнайомця, але одразу, мов ужалений осою, обернувся і, вибачливо розвівши руками, повторив:

— Не пам’ятаю таких людей… Ні вчора, ні позавчора.

«Але чому корчмар відбріхується? Мабуть, цей… ну, та свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа, — гм, зацний пан усе-таки… Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут… Хвилинку — чи тут? Якщо тут, то…»

— Я заплачу — і дуже добре, — знов наполягає незнайомий.

— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев’яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується корчмар. — Але, — тут його страждання сягають апогея, — я не пам’ятаю такого чоловіка.

«Так, так, скільки може дати цей проноза? Мабуть, багато. Може, той граф — велике цабе? Треба поспішати, бо корчмар здасться…»

— Холеро ясна, я замовляю не на чотирьох, а на добрий десяток! — розлючено гукнув до Лейби пан Адамек.

Корчмар миттю побіг до вередливого поляка щось пояснити йому пошепки…

А пан Славек рішучим кроком простує до перегородки і стає обік незнайомця. Той запитливо дивиться на нього.

Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:

— Пан має якийсь пильний інтерес? То чи не міг би мені докладніше розповісти? Я, здається, міг би дещо сказати…

В цю хвилину за стойкою знову з’явився корчмар, а згори почали поволі спускатися бліді, як привиди, пани Влодзімєж та Євгеніуш.

Але пан Славек устиг побачити, що його слова зацікавили незнайомця.

Лейба проголошує:

— Шановне товариство, пан Адамек просить усіх до столу!

— І вас просимо, — каже пан Славек незнайомцеві.

Весело товариство сіло за стіл. Незнайомець замовляє ще чверть відра горілки для товариства. Пан Адамек дивується, але незнайомець каже:

— Від мене належить! Я в цих краях уперше, а в нас, в Італії, такий звичай.

— Біжу! Несу! — вигукнув корчмар і побіг. А незнайомець подивився на пана Славка і назвався:

— Сеньйор Реньєро Гаспареоне… Чи не заважатиму я такому шановному товариству?

Товариство в один голос заявило, що такий симпатичний сеньйор їм ніколи не буде ні в чім заважати.

І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспареоне, що ну! Скільки він знав усіляких побрехеньок, смішних небилиць із життя французьких, іспанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли…

Після третьої чарки пан Сулятицький вийшов з корчми подихати свіжим повітрям. Виявилося, що і в сеньйора Гаспареоне таке ж бажання. Вони вийшли з корчми

— Господи, — мовив пан Славек, — ми, здається, так міцно засіли за столом, що непомітно й день промайнув. А нам же іще їхати й їхати.

— Ой, пробачте. Я цього не знав… Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспареоне насмілився б набиватися їм у попутники.

— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо саме туди!

— Оце й усе, що пан мені мав сказати?

— А-а-а… та то я хтів поділитися деякими міркуваннями…

— Щодо?

— Щодо тих людей, що ними пан так пильно цікавився.

— Ви знаєте цих людей?

— З так званим графом і з голопупим я навіть мав добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим. Але я цього не подарую, слово гонору!

— І коли була ця зустріч і ця сварка?

Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного пана, як Гаспареоне. Але…

— Візьміть ось оце від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і так ловкенько подав до рук панові Сулятицькому гаманець,