Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

що він невідомо як одразу ж опинився у нього в кишені. І мовби між іншим: — Тут саме золото… Ну? Так коли?

— Вчора увечері…

І пан Славек докладно розповів про сварку все, що йому запам’яталося.

— Ай-ай-ай! І оці негідники так вас образили, а ви, пане Сулятицький, не змогли їм віддячити?! Ні, це вище моїх сил… Дайте мені вашого пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!

— Якби він тут був, то я б і сам…

— А вони вже поїхали? Якою дорогою?

— У тім-то й річ, що я вже спав і не бачив. Але корчмар, певне ж, мусить знати… Та й… я й сам був трохи винен тоді…

— І ви ще називаєте цього пройду графом! Та ніякий він не граф!

— А хто ж — Дмитрій Самозванець?

— Не Дмитрій, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.

— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Сулятицький. — І я прохав у нього та його голопупої кумпанії пробачення!

— Атож! І за це його треба здорово провчити.

— О! Він ще не знає пана Сулятицького! Герць!

— Простіше, — поправив сеньйор Гаспареоне. — Кулю в спину.

— Як-то? Я — благородний пан.

— По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижча за тебе походженням. По-друге… послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті у трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно велику нагороду тому сміливому чоловікові, що вб’є цього мерзотника. Навіть турки — я чув — обіцяють величезні гроші за його голову.

— Він що — і їм нашкодив?

— Певно, що так.

— Е-е-е… — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?

— Як-то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспареоне. — Сам круль Сигізмунд доручив мені прибрати цього негідника. Я б давно вбив цього пройду, але ж він весь час од мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.

— О, що пройда, то це ви дуже точно сказали, ласкавий пане. Він навіть не захотів прийняти мого виклику на герць!

— Отож-то й хе-хе… Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину. А крім того, треба перебити його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.

«Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене», — подумав пан Славек, а вголос сказав:

— Так, то буде дуже нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу… Га?

— От-от… Ви — геніальний стратег.

Вуста пана Сулятицького мимоволі розтяглися в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспареоне те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх-усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які ж це були блискучі розгроми — до ноги, упень!

— Ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог круль Сигізмунд побачить, кого він недооцінив, — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Польщі!

— Ну, це до того, що не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть хлопи, — несподівано озвався з-за рогу пан Адамек.

— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась там покоївка! — заверещав пан Сулятицький.

— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов та й почув, що ви розмовляєте про якісь вояцькі справи. Я зразу дав знати, що ви не самі…

— А що роблять пан Влодзімєж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспареоне.

— Допивають другу сулію і співають пісень, мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Славек.

— То ви, пане Славеку, як у воду дивитесь, — весело потвердив пан Адамек.

На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з корчми долинає хвацька пісня про пана Твардовського та його люту жінку.

— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспареоне, — а справу нашу хтось та мусить робити. До Києва далеко, треба поспішати.

— Може, залишимося на ніч, — заперечив пан Сулятицький, — а вже завтра рано-ранесенько на свіжих кониках і гайнемо в погоню.

— За ким це в погоню? — зацікавився пан Адамек.

— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.

Сеньйор Гаспареоне зрозумів, що пан Сулятицький не хоче, аби пан Адамек щось знав.

— Ну, ходімо до корчми, — мовив сеньйор, — а то хлопці без нас усе повипивають.

Пан Адамек затримався надворі — отож було досить часу, щоб пошепки розповісти захмелілим приятелям пана Сулятицького про страшного злочинця та його компанію.

— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця! — урочисто мовив пан Влодзімєж.

— Так, безсумнівно, так, — підтакнув пан Євгеніуш. — Але я не доберу, які злочини вчинив той граф.

— Як? Ви ще не чули? — вигукнув італієць. — Таж уся Європа тільки й говорить про злочини цього псевдографа. Адже він обікрав, а потім убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!

— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?

— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив до Франції. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відчинило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника в’язниці.

— Матка боска! — зітхнувши мовив пан Влодзімєж. — Що то за страшного чоловіка ми стріли вчора!

— А мені все оте на фантазії скидається, — насмілився сказати пан Євгеніуш.

— Що ви! Таке враження було і в мене, коли я почув про це! Але… — І тут голос сеньйора Гаспареоне затремтів. — Але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був венеціанським послом при дворі іспанського короля… — сеньйор Гаспареоне заридав.

— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, мовив пан Влодзімєж. — Ось на цім місці присягаємося, що…

Вони вийшли з корчми, стали при дверях.

Пан Славек вийняв свою шаблюку і уткнув її в землю.

Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш притьмом повиймали й свої добряче заіржавілі шаблі і повстромлювали їх у землю теж. Виголосили:

— Присягаємося!

— Присягаємося!

— Присягаємося!

Коли пан Адамек повертався до корчми,