Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

в білому у вікні; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…

А Петрові привиджувалася родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою…

А потім бачив над пелюсткою зелено-чорний погляд. На нього докірливо дивилася Марійка.

Згадав — і знову защеміло, занило, заболіло плече.

Розділ тринадцятий, у якому читач докладніше познайомиться з паном Сулятицьким, а корчмар — з сеньйором Гаспареоне

Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що лунає ослячий крик, який благовістить на обід… Пан хотів підвестися, та раптом відчув, як у голові щось швидко-швидко перевернулося, і він з розгону знову впав на постіль.

— Матка боска, що то є?..

Ого, ця свиня питає, що то є? Буцімто вона не пам’ятає, що вона вчора витворяла… Ця свиня…

«Ця свиня»… Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він свиня? Ах, то, здається, був сон… Ну й снилося ж… Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, з властивою йому хоробрістю вихопив шаблюку, та в цю мить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів.

— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий.

Та ще більше здивувало пана Сулятицького, коли козачок не з’явився.

— Грицю! — верескнув пан Сулятицький. Власне, він хотів гукнути якомога голосніше, а воно вийшло так тонко.

Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.

— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув: то не Гриць.

Повернув голову до дверей і побачив якусь пику.

— Я — Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане… Ви тут — я чув, — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба. Є ще в мене син, але він не Гриць, а Гершко… Є ще в мене доня Ривка, але ви її не могли кликати, хоч якби ви її побачили, то ви б її й уві сні кликали, але вона б до вас не прийшла…

Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.

— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така, ласка! — та й заночувати зволили.

— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але за хвилю впав назад: — Ой-ой-ой!

— Ясновельможний пане, — заспішив корчмар, — якщо ви дозволите, то я дам вам малесеньку пораду: випийте склянку горілки. Полегшає одразу…

— Ой-ой-ой! Я на неї й дивитися не хочу!

— Ось послухайте моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише склянку — і ви знову будете хоч до походу… Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби корчмар, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, а я сам вам подам до рота.

Пан Сулятицький зі стогоном почав підводитись. Підвівся, хоч відчув, як земля загойдалася під ним, мов маятник. Тремтячою рукою взяв склянку й, розхлюпуючи гірку, холодну й смердючу рідину, почав пити…

Нічого… Наче пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане краще.

— А де мої товариші? — запитав корчмаря. Він ніяк не міг згадати, хто саме — його товариші, але такий стан, як зараз, у нього був завше після пиятик.

Корчмар одразу ж відчув благотворну зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливо:

— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як це й належить справжньому лицареві, найперший.

Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все-таки перший і товариство не було свідком його недавніх мук… Треба познущатися з компаньйонів — але пробі! — вилетіло з голови геть усе! З ким же він усе-таки напився?..

— Лейбо!

— Слухаю ясновельможного пана…

— Не давай похмелятися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я вже похмелявся, — їм ані слова!

— Слухаю…

Залишившись один, пан Сулятицький умився, вдягнувся, зачесав свого чубчика і пішов будити своїх компаньйонів. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — чи то не насолода: милуватися муками двох п’яничок?

Пан Влодзімєж, прокинувшись, довго тер очі й позіхав. Потім придивився до обличчя пана Славка:

— Цо то є?

— Дзень добри, пане Влодзімєже! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.

— А може, вже вечір? — кволим голоском запитав той.

— Ха-ха-ха, може, й вечір, ви ж, панове, так понапивалися, що цілий день ладні проспати.

— Так-так, — роздумливо мовив пан Влодзімєж. — А нам же ще далека дорога аж до Києва.

Пан Влодзімєж підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:

— Перепилися ми вчора! Ох, і перепилися! А все — з горя!

— Так-так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.

— Я порубав би шаблюкою того бовдура, який придумав горілку, — рішуче озвався пан Влодзімєж.

Пан Євгеніуш криво всміхнувся:

— Еге ж, усі ви хоробрі, як пан Славек, котрий хтів учора порубати якогось хлопа, та слава Єзусу, вчасно злякався.

— Як-то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?

Тепер настала черга тріумфувати панові Влодзімєжу. Він нестримно зареготав:

— Ого, та вам, ясновельможний, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєте те, що є, і що сниться. Ви що, забули, як отой хлоп, а з ним ще якийсь зацний пан, примусили вас оддати якийсь борг панові Адамку Квятковському, — щоправда, ви якось забули його нам представити.

Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і притьмом захотілося вихилити чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!

Він убіг до своєї кімнати, схопив шаблюку, пістоля і твердими кроками пішов рипучими сходами униз, де корчмар уже напував та годував своїх гостей.

За столами не було нікого, крім якогось чоловіка з дивно знайомою чуприною, та ще стояв біля перегородки якийсь незнайомець у крисатому капелюсі і про щось тихо розмовляв з корчмарем.

— Пане Сулятицький! — вигукнув чоловік з дивно знайомою чуприною. Ба — та це ж пан Адамек! І пан Сулятицький геть усе згадав.

— Пане Сулятицький! — вів далі пан Адамек. — Я зараз при пеньонзах, дякуючи