Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

Хохриттер. — Довелося б вірити у гномів, ельфів і ще багато чого. Я кажу вам про душевну хворобу — лікантропію, під час якої хворому здається, що він перетворюється на звіра…

— Тобто… Тобто ви хочете сказати… Міхал — душевнохворий? — вражено проговорив Голота.

— Він вихований, розумний, витончений. Знаменита родина, впливові родичі, незліченні багатства. У нього величезні задатки, я упевнений, що його чекала б блискуча кар’єра будь-де, але…

— Але? — повторив Голота.

— Але все це лише на перший погляд. Насправді все дуже й дуже погано. У пана Міхала нервова й чутлива душа. Скажу навіть більше: він надто нервовий і дуже чутливий. Це корінь його хвороби… А ще у нього надто розвинута уява. І в певні моменти стається загострення, які призводять до страшного…

Хохриттер подивився в невелике віконце, а тоді знову на Голоту. Він вже не посміхався, а виглядав засмучено, неначе йому довелося згадувати те, чого він ніяк не хотів.

— Це почалося ще в дитинстві. Його мати, пані Катерина, розповідала, що хлопчик змалку був нервовий та хворобливий. Та ніхто не звертав уваги, адже це не така вже й рідкість у сучасних шляхетських родинах. Багаті люди взагалі мають дуже дивні уявлення про виховання дітей, напуваючи малюків вином, годуючи важкими жирними стравами й безжально б’ючи за будь-яку провину… Ще була нянька, яка днями й ночами розповідала йому страшні казки про відьом, перевертнів і чаклунів… Та поштовх, що зрушив з місця душу пана Міхала, стався, коли йому ледь виповнилося 10 років. Нервовий хлопчина побачив огидну сцену сварки батька з дядьком — всесильним королівським міністром — і нафантазував собі того, чого не було… Врешті він переконав себе, що перетворюється на вовка.

— Та ж ви мало не вилікували його?

— Подорож до Італії відволікла пана Міхала… Та душевна травма виявилася надто сильною. Його кинула дівчина, і він… убив… випадково… Відтоді хвороба повернулася, і тепер час від часу його стан загострюється. Якщо навколо юрба, він поводиться спокійно. Але якщо він залишається з кимось наодинці… Й особливо на повню. Може статися будь-що. Саме тоді в його голові просинається звір, і тому ми в такі моменти з Міреком завжди насторожі.

— Чому?

— Тому що під час таких своїх нападів він відчуває себе вовком і нападає.

— Почекайте, ви хочете сказати, що, хоча він і не перетворюється на вовка, але все одного нападає. І вбиває?

— Я… Я не знаю… Справді не знаю. Я не можу контролювати його весь час. Але він і справді небезпечний. Ще раз кажу, під час загострення, коли залишається на самоті, він нападає… Зараз у нього чергове загострення, тому або я, або Мірек завжди поруч. Майже завжди.

— Але чому ви його не зачиняєте, не зв’язуєте зрештою?

— Як ви це собі бачите, пане Голото? Він з родини найвпливовіших людей у королівстві…

— Але ж він казав, що просив вас не пускати його…

Хохриттер лише знизав плечима. Обличчя його набуло жалісливого вигляду.

— Він хворий, Голото. Йому здається, що він просить про це, але ніколи не дозволяє зв’язувати себе або зачиняти. Щоправда, інколи він зачиняється у своїй кімнаті зсередини, але часто я знаходжу його двері відкритими навстіж.

— Тобто він може виходити щоночі?

— Теоретично так. Але Міхалу здається, що він втрачає над собою контроль саме на повню. Я завжди намагаюся відволікти його, навіть придумав ритуал, що начебто має заспокоїти лють вовка. Проводимо його, коли Мнішек надто збуджений. Ви ж бачили, як його крутить? Можете здогадатись, що в нього у голові…

— Зараз, до речі, повня, — задумливо проговорив Голота. — Послухайте, ви так довго приховували цю таємницю… Вас ніколи не мучило сумління?

— Щоночі мучить. Уже скоро п’ять років… Але я не можу знайти в собі сил і розголосити. Тим більше у мене немає ніяких доказів. Хоча я намагався… Я відчував, що не можу вже брехати, але й правду сказати не міг — він мій вихованець, а я — його наставник.

— Це так зворушливо. А ви взагалі розумієте, що ви співучасник?

— Так. Але тепер ви, Голото… Ви можете зробити те, чого я не зміг усі ці роки.

— Так, бо я не знаю іншого виходу, як розповісти про все це старості Сангушку… Негайно. У мене доказів вистачить…

— Можливо, він і послухає вас. Я чув, він посилав гінця до колишнього канцлера, і той дав вам якнайкращі рекомендації. Але ж і Мнішека він знає з дитинства…

— Не турбуйтеся, мене він послухає. Якщо не хоче, аби про його бездіяльність знала вся Річ Посполита. Тоді він буде не просто незграбою, що поселив у власному домі убивцю, він буде спільником.

— Що ж, я згоден і підтримую вас, що б ви не робили! — палко завірив Голоту Хохриттер.

— Це може бути чи не найгучніший скандал у королівстві! Тільки-но подумайте… І до речі, щодо поплічників. Чи міг хтось допомагати Мнішеку? Наприклад, відчиняти йому двері… — продовжив Голота, а тоді пополотнів, наче згадав щось. — Чекайте… Ви бачили нас, коли ми зайшли до Мнішека вдвох зі Станіславою. Мірека біля Мнішека не було, мене ж ви попрохали піти до аптекаря. А Сташка залишилася оглядати його! Сама…

— О Боже, — скочив на ноги наляканий медик. — Треба терміново повертатися й молитися Богу, аби не сталося страшного!!! — закричав Хохриттер, схопив свого капелюха, палицю, штовхнув Голоту до виходу, і вони вдвох вибігли з будинку…

Голота увірвався до покоїв одночасно з Міреком, разом з яким вони вибили двері. Обоє заціпеніло дивилися на широкий багряний слід, що вів від спальні Мнішека до вітальні. Рушили кривавою дорогою й відразу побачили Сташку. Закривавлена, вона здригалася всім тілом, з горла вирвався страшний хрип. Голота впав на коліна перед дівчиною, перевернув, підняв її голову, що безвільно звалювалася набік. Голота із жахом зрозумів, що вона доходить.

— Сташко!

Дівчина розплющила очі й слабо усміхнулася.

— Ти прийшов, милий мій князику…

— Хто, Сташечко, хто це зробив?!

Вона закрила повіками свої великі очі, хрипіння припинилося. Голота з жахом дивився на її обличчя.

— Станіславо! Говори щось. Говори! — заволав він, та відповіді не було, знахарка безвольно хиталася в його руках.

— Відійдіть, Голото. Відійдіть, — Хохриттер, що лише зараз, важко дихаючи, перевалився через поріг кімнати, відштовхнув ліценціата. Лікар став на коліна й нахилився до дівчини. Голота ж із перехнябленим обличчям задкував, поки не вперся спиною в двері спальні. Він повільно повернувся, витяг шаблю, коли почув дивний схлип. Голота рвучко повернувся й побачив, як груди знахарки судомно здригаються. Лікар, що досі стояв навколішки, повернув голову до Голоти.

— Вона