Жюль Верн - Таємничий острів

— Ламантин! — вигукнув він.

Але це був не ламантин, а інший представник водних ссавців, що зветься «дюгонь», ніздрі розташовані в нього у верхній частині морди.

Чудовисько кинулося до собаки. Марно Топ хотів ухилитися і доплисти до берега. Хазяїн нічого не міг вдіяти, щоб врятувати бідного пса. Не встигли Гедеон Спілет і Герберт націлитися і пустити в страховисько стріли, як дюгонь схопив собаку і зник з ним під водою.

Міцно стиснувши в руці куту залізом палицю, Наб хотів уже стрибнути на допомогу собаці й битися з лютою твариною навіть у воді, його стихії.

— Ні, Набе, не пущу, — зупинив інженер, схопивши сміливця за руку.

Одначе під водою відбувалася боротьба, здавалося б незрозуміла, — адже собака не міг у таких умовах чинити звіру опір, боротьба запекла, тому що поверхня озера буквально кипіла, боротьба безнадійна, тому що результатом її могла бути лише загибель нещасного пса! І раптом серед пінистого кола з води зринув Топ. Підкинутий у повітря якоюсь невідомою силою, він злетів над озером на десять футів, знову впав у вируючі хвилі, потім поплив, спритно працюючи лапами, і незабаром вибрався з води, врятований якимсь дивом і навіть не одержавши жодної серйозної рани.

Сайрес Сміт і його товариші остовпіли від здивування. Але потім їх приголомшила обставина ще загадковіша — під водою начебто тривала боротьба. Мабуть, на дюгоня напав якийсь могутній супротивник, і чудовисько, випустивши собаку, тепер захищало своє власне життя.

Але сутичка тривала недовго. Вода червоніла від крові, і на поверхні озера, чорніючи серед червоних кіл, що розпливалися, виринуло нерухоме тіло дюгоня, а хвиля викинула його на вузьку піщану обмілину на південному боці озера.

Колоністи побігли туди. Дюгонь був мертвий. Він виявився дійсно величезним — футів п’ятнадцять — шістнадцять завдовжки і важив, мабуть, три або чотири тисячі фунтів. На шиї в нього зяяла рана, неначе нанесена гострим лезом.

Яка ж земноводна тварина знищила грізного дюгоня, завдала йому таку страшну рану? Ніхто з колоністів не міг це розгадати, і, повертаючись до свого притулку, всі були здивовані незвичайною подією.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Дослідження озера. — Течія вказує. — План Сайреса Сміта. — Жир дюгоня. — Застосування сірчаного колчедана. — Сірчисте залізо. — Як робиться гліцерин. — Мило. — Селітра. — Сірчана кислота. — Азотна кислота, — Народження водоспаду

Наступного дня, 7 травня, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет, залишивши Наба вдома готувати обід, піднялися на плато Круговиду, а Герберт із Пенкрофом вирушили вгору за течією ріки по дрова.

Сайрес Сміт і журналіст швидко дійшли до тієї піщаної обмілини на південному боці озера, на яку хвилі викинули дюгоня. На його м’ясисту тушу вже злетілися зграї птахів. Довелося розігнати їх каменюками, тому що інженер хотів зберегти жир убитого чудовиська для потреб колонії. М’ясо дюгоня не тільки їстівне, але дуже смачне, прекрасно могло піти в їжу, — недаремно в деяких, областях Малайї його подають лише до столу тубільних царьків. Але такими справами відав Наб. Сайреса Сміта переймали інші думки. У нього з голови не йшла вчорашня пригода. Йому хотілося розгадати таємницю підводної сутички і довідатися, який родич мастодонтів або морських чудовиськ наніс дюгоню таку дивну рану.

Інженер мовчки стояв на березі й пильно дивився на озеро, але нічого не помічав у спокійних, прозорих водах, що блищали сріблом під першими променями сонця.

Біля піщаної смужки берега, де лежав труп дюгоня, було досить мілко, але поступово глибина збільшувалася, і на середині озеро, мабуть, значно глибшало. Улоговина озера здавалася великою кам’яною чашею, яку Червоний струмок наповнив водою.

— Ну, що ви дивитеся, Сайресе? — запитав журналіст. — По-моєму, у цьому озері немає нічого підозрілого.

— Нічого підозрілого, дорогий мій, — підтвердив інженер. — Але я, справді, не знаю, як пояснити те, що сталося вчора!

— Зізнатися, і я здивований, — сказав журналіст. — Рана у цього звіра щонайменше дивна. І як пояснити, що Топа з такою силою виштовхнуло з води? Їй-богу, можна подумати, що його підкинула чиясь сильна рука і ця ж рука, озброєна кинджалом, завдала дюгоню смертельної рани.

— так, — задумливо проказав Сайрес Сміт. — Тут є щось незрозуміле. А скажіть, дорогий Спілет, ви розумієте, як мені вдалося врятуватись із безодні океану? Хто переніс мене в дюни? Не розумієте, правда? Ось і я відчуваю, що тут криється якась таємниця. Але ми з вами, звичайно, коли-небудь її розкриємо.

Спостерігаймо, уважно стежмо, але поки не скажемо товаришам про ці незвичайні пригоди. Збережімо спостереження при собі і робімо свою справу!

Як читачам уже відомо, Сайрес Сміт усе ще не міг встановити, де саме витікає з озера зайва вода, але оскільки не було ні найменших ознак, що воно коли-небудь виходило з берегів, то, значить, десь існував водостік. І тут раптом Сайрес Сміт з деяким подивом помітив, що в тім місці, біля якого він стоїть, — проходить досить сильна течія. Він кинув у воду кілька гілочок і побачив, як вони поплили на південний бік озера. Тоді він пішов берегом униз за течією, і вона привела його на південний бік озера. А там рівень води відразу понизився, начебто вода раптово ішла в якусь тріщину.

Сайрес Сміт ліг на берег ниць, уважно прислухався, ледь не припав вухом до води, і виразно розрізнив шум потоку, що падав кудись під землю.

— Он воно що! — вигукнув він, підводячись. — Он куди йде з озера вода. Вона проклала собі дорогу крізь гранітний кряж і випливає в море, пробігаючи через якусь печеру. А ми її перехитримо і самі скористаємося цією печерою! Нумо, перевірмо!

Сайрес Сміт зрізав довгу гілку, обчухрав з неї листя, занурив у воду в тім місці, де два береги озера сходилися під кутом, і встановив, що там дійсно є широкий отвір, на глибині усього лише одного фута від поверхні води. Підземний стік, який Сайрес Сміт марно шукав досі, знайшовся. Сила течії, спрямованої в нього, була така велика, що гілку вирвало з рук інженера й миттєво віднесло.

— Ну, тепер уже сумніватися нічого, — сказав Сайрес Сміт, — тут під водою отвір стоку. Я визначу його.

— Яким способом? — поцікавився Гедеон Спілет.

— Опущу рівень води в озері на три фути.

— А як ви це зробите?

— Відкрию воді інший вихід, ширший.

— Де, Сайресе?

— Там, де озеро найближче підходить до плато Круговиду.

— Але ж там гранітна стіна, — заперечив журналіст.

— так що ж, — відповів Сайрес Сміт, — я підірву гранітну стіну, вода ринеться в пролам, рівень її в озері спаде, і отвір стоку відкриється…

— А на