Марина Гриміч - Клавка

Поки той перетравлював інформацію, Прохорова продовжила:

— Посудіть самі: радянські письменники не можуть не бути соцреалістами. Розумієте, ми всі живемо в реальному світі, в реальному соціалістичному світі, де працюють заводи, колгоспи, електростанції, де є РОЛІТ, війна, мир, Сталін, Жданов, партія. Ми пишемо те, що бачимо, а не уявляємо, яке життя на Місяці. І хочемо чи не хочемо — ми самі є продуктом соцреалізму і водночас творцями соцреалізму.

В машині деякий час панувала мовчанка. Навіть Костик мовчав: Неля завбачливо купила йому на ірпінському базарі червоного півника на паличці, і він зосереджено його облизував.

Раптом озвалася Неля Мусіївна:

— А Рильський?

— Що — Рильський? — відразу не зорієнтувалася, про що йде мова, Прохорова.

— Він хто? Соцреаліст?

— Зараз — так. Він же так само живе в цьому світі, в цій країні, а не на безлюдному острові…

— І навіть його «Мандрівка в молодість»? Вона теж соцреалістична? — ядуче спитала Неля.

— Навіть «Мандрівка в молодість». Як би вам пояснити?.. Наш РОЛІТ уявляєте? — спитала вона у друзів.

Усі кивнули.

— Він складається з двох частин. Ми з вами живемо в давнішій його частині, тій, що начебто «збігає» вниз уздовж вулиці Тимофіївської. Її закінчили будувати в 1936 році. Не будемо зараз згадувати, як спаплюжили перший проект Кричевського… Зараз не це головне. Наша частина РОЛІТу не дуже приваблива зовні, схожа на вагони товарного поїзда з прорізаними вікнами. Вона проста за формою, без всіляких фінтіфлюшок, як кажуть на Євбазі. Строга, без випендрьожу, без розкоші, дещо схематична, але сучасна, зручна і функціональна. Словом, типово соцреалістична. А через три роки після того, як було зведено наш будинок, до нього прибудували нову частину, ту, що вздовж вулиці Леніна. Яка вона? Схожа на красивий паровоз до наших з вами товарних вагонів. Помпезна монументальна будівля, з п’ятикімнатними квартирами, з площею, яка дозволяє «конем грати», з височезними стелями, з фасадом, обкладеним коростенським гранітом. Все зроблено солідно, не шкодуючи матеріалів і під «класику». Але це ж побудовано не в античні, а в наші часи! В тридцяті роки двадцятого століття! І це теж соцреалізм. Так і в літературі: є «Жива вода» — це той РОЛІТ, що уздовж Тимофіївської, наш з вами «товарняк», а є «Мандрівка в молодість» — це вже РОЛІТ, що по вулиці Леніна, — дорогий паровоз, причеплений до наших вагонів.

Поки перетравлювали трактування соцреалізму за версією Єлизавети Петрівни Прохорової, в машині було чути лише плямкання Костика.

— А я хто? — несподівано спитав Сіробаба. — Теж соцреаліст?

— І ти, Павле Миновичу, і ти, дорогий! Тільки ти представляєш українофільське, хлопоманське крило соцреалізму.

— Шо-шо? — незадоволено наморщив лоба той.

— Ну, як тобі пояснити? — замислилася на хвильку Прохорова. — Ти як шкільний вчитель Ступай-Ступаненко з «Патетичної сонати» Миколи Куліша, який мріяв на червоному стязі Радянської України вишити дві стьожечки — жовту і блакитну.

— Мамо, півник скінчився! — зарепетував Костик.

Добре, що він це зробив, інакше Прохорова зараз би отримала за стьожечки.

— Ми вже майже в Києві, синку! — жваво відгукнулася Неля Мусіївна. — Потерпи ще трохи!

— Не хочу терпіти! Мені нудно! — занив він і став стрибати на задньому сидінні, обтираючи липкі руки об Клавку і Єлизавету Петрівну.

— Нелько, зроби йому щось! — закричала Прохорова. — Він мені нову сукню зіпсує!

— Я за кермом! — виправдовувалася та.

— Пашо, ти дуже хитрий, сидиш собі попереду і робиш вигляд, що це не твоя дитина! — Прохорова перекинулася на Сіробабу.

— Я дивлюся за дорогою! — сказав той. — Ти ж дитяча письменниця, придумай щось!

— Ах, я дитяча письменниця? — розізлилася Єлизавета Петрівна. — Зараз я вам влаштую!

Вона нахилилася до сумки, яка стояла біля її ніг, і стала там нишпорити. Потім витягла з неї порожню пляшку з-під «Столичної» й олівця. З цих двох предметів вона зробила «музичний інструмент»:

— Ми дзвіночки, лісові дзвіночки! — урочисто почала вона, в такт дзенькаючи олівцем по пляшці.

— Славим день! — підхопили всі, разом з Костиком.

— Ми співаєм, хором зустрічаєм…

— День!

Костик вихопив з рук Єлизавети Петрівни пляшку з-під горілки й олівця і став несамовито калатати. Сіробаба затулив вуха.

— Любим сонце, небосхил і сонце, світлу тінь! — горлав Костик, перекрикуючи хор батьків та їхніх друзів.

— Синочку, а тихше не можна? — попросила Нелька.

Той її не слухав, а гатив по пляшці з дикою радістю, неначе з наміром її розтрощити.

— Сни розкішні, все гаї затишні!

— Тінь!

Зненацька Неля різко загальмувала машину.

— Мати рідна! Через вас я проїхала на червоне світло! — заверещала вона.

До них підійшов міліціонер з регулювальною паличкою.

Неля Мусіївна відкрила вікно.

Досередини заглянув строгий немолодий чоловік у формі, вся його постава демонструвала, що зараз він вичитає й оштрафує порушника правил дорожнього руху.

Зненацька його фізіономія побагровіла, а очі буквально вилізли з орбіт: він побачив п’ятирічну дитину з пляшкою «Столичної» в руках, і ця дитина прокричала йому прямо в обличчя, з остервенінням акомпануючи собі на імпровізованому музичному інструменті:

Тож нехай собі як знають

Божеволіють, конають, —

Нам своє робить:

Всіх дурних до ’дної ями,

Дураків за дураками

Будем, будем бить!

Будем, будем бить!

Розділ 10

Клавка встала сьогодні о пів на сьому. Вона добре виспалася, була у хорошій формі і гарному гуморі. Щоправда, вчорашня подорож з Ірпеня до Києва завершилася дивно. Біля підворіття, що вело з вулиці Чкалова до її дому, стояла, немов на чатах, чорна «Волга». Її не можна було не помітити. Клавка спершу не звернула на це уваги. Вона метушливо, щоб не затримувати Сіробаб і Прохорову, витягала з машини свій клуночок, але Неля Мусіївна зібралася вручити їй кошик з яблуками і горіхами, Клавка відхрещувалася, але та їй силою всунула його. Клавка на знак удячності поцілувала її. Крекчучи і тримаючись за спину, вилізла з машини і Єлизавета Петрівна, вони теж розцілувалися на прощання. Ну, тоді й Павло Минович обійняв Клавку і навіть малий Костик потиснув їй руку. І ось у цей момент вона випадково кинула погляд на ту чорну машину, побачила, що віконце в ній трішки опущене, і їй здалося, що за нею стежать.

Обмірковуючи вранці цей випадок під час прасування блузки й під вправляння Емми Германівни на фортеп’яно (сьогодні її потягло на маршові мелодії), Клавка сказала собі: «Навіть якщо мені це не привиділося і за мною справді стежили, то нема чого хвилюватися: у мене надійне алібі».

Сьогодні був перший день Пленуму, і Клавка вдяглася урочисто: чорний