Марина Гриміч - Клавка

— Просто у мене якісь суперечливі відчуття…

Вона ще трохи помовчала, збираючись з думками.

— Я ж звикла до Яновського інакшого — «Вершники», «Чотири шаблі»… Всі знають, що він віртуозно володіє словом. Ти просто тонеш у тій мові… Я коли читала, то ловила себе на думці, що стежу за грою слів, наче спостерігаю за рибками в акваріумі, і забуваю про те, що треба стежити за сюжетом…

Клавка замовкла на мить, щоб проаналізувати, чи не закучеряво вона висловилася.

— То що тебе хвилює? — поквапила її Неля.

— Як би це м’якше сказати… Роман залишає гнітюче відчуття…

— А ви, Клавочко, хотіли б, щоб Яновський писав, як Остап Вишня?

— Та ні. Не в тому річ. Роман про важке життя, ясно. Але не це гнітить… Можливо, я неправильно слово підібрала… Він не стільки гнітючий, скільки монотонний якийсь. Я не хочу сказати, що це погано, не подумайте! — виправдовувалася вона. — Ця монотонність оповіді… може, таким був задум автора? Це схоже на конвеєр, по якому рухаються приблизно однакові за розміром пакунки — це розповідні речення… всі речення правильної конструкції: обставина місця (часу) — підмет — присудок — додаток. Складнопідрядне речення — складносурядне. Все аж надто правильно… Ніяких тобі емоцій — ні позитивних, ні негативних. Ніяких оціночних суджень… Все досить одноманітно, якби не те, що на конвеєрі — в тих стандартних коробочках — лежать справжні дорогоцінності: діаманти, смарагди й рубіни української мови.

— Що, зовсім безнадійно? — спитала Неля.

— Ні! Що ви! — поспішила переконати її Клавка. — Роман чудовий! Просто трохи незвичний… Незвичний для нашого вуха. Ми ж звикли до емоційної розкоші української літератури, а тут усе якесь сухе… Може, це і є майбутнє нашої прози? Може, це і є новаторство? Може, це і є крок уперед у майстерності слова?

Вона знову замовкла. Але ніхто не хотів втручатись, аби не завадити Клавці виговоритися. І їй було що сказати, єдине — вона боялася, що їй забракне слів.

— Але у мене таке враження склалося, що роман не написаний письменником, а сконструйований інженером. Це така собі бездоганна словесна машина — кожна деталь у ній унікальна. Але це все-таки машина, вона хоч і вміє рухатися, причому дуже вправно, вміє видавати різноманітні звуки, але вона нежива. Це така собі майстерна хроніка. Лише деякі розділи прописані за знайомими нам законами роману…

— А любов там є? — поцікавилася Неля.

— Є. Але… — замислилася Клавка. — От теж дивно. У романі справжніми почуттями наділені не позитивні герої, а люди, в яких немає нічого геройського, а навпаки… Наприклад, божевільна Манька. Чи Мусій… Які в цього зрадника і брехуна почуття!..

— Даже врагу нічто чєловєческоє не чуждо, — прокоментувала Неля.

Клавка перебувала у сум’ятті.

— Я думаю, що цим романом Яновський перехитрив самого себе, — озвалася Єлизавета Петрівна.

— То ти його читала? — підскочила на місці Нелька. — А чого ж ти мовчала? Можливо, я б краще використала Клавку на зборі яблук, замість мучити її читанням упродовж двох днів і двох ночей!

— Я просто хотіла знати Клавчину думку, — здвигнула плечима Прохорова. — Вона читає багато і думки висловлює не кондові, як усі наші критики, а людські.

— Хочу, щоб ви, Клавусю, були моїм критиком! — озвався Павло Минович.

Клавка зашарілася.

— То в чому він себе перехитрив? — допитувалася Неля у Єлизавети.

— Мені бачиться так: Юрій Іванович хотів зробити взірцевий, з погляду соцреалізму, твір на догоду дня, але той його і вбив… Бо насправді душа його не лежала до нього.

— Стоп, Лізо, то твір соцреалістичний? — уточнив Сіробаба. — Я правильно зрозумів? Чому ж до нього чіпляються?

— Бо він песимістичний. Я ж кажу, без любові він його писав. Без натхнення. Що було в нього на душі, те й вилилося на папері, — спробувала пояснити Прохорова.

— А якщо життя в країні таке зараз, м’яко кажучи, не дуже оптимістичне, то що? Не змальовувати, а вигадувати його?

— Як би тобі пояснити, Пашо, — замислилася Прохорова. — Мені здається, зараз така настанова партії і особисто Йосифа Віссаріоновича, щоб письменникам, художникам, кінематографістам малювати щасливе соціалістичне майбутнє, але так, начебто воно вже є зараз.

— Тобто, повторюю, вигадувати його? — вперся Павло Минович.

— За великим рахунком, уся література — це вигадка. Слово «змальовування», вжите до літературного твору, — це фікція. І кожна епоха в літературі має свою колективну вигадку. Зараз — час соцреалізму.

— А ви, Клавочко, що з цього приводу думаєте? — поцікавився Сіробаба.

— З якого саме? — завагалася та. — Я не дуже вправна в теоретичних питаннях…

— Тоді скажіть як практик, як читач: «Жива вода» Яновського — соцреалістичний твір?

— На мій розум — так. Тема сучасна… Це широченне полотно сучасності! Тут є все: і колгосп, і партія, і повоєнне село, і недбайливий господар — голова сільради, і хороший господар — голова колгоспу, і переселенці з Польщі, і взірцева як на наш час жінка, і дурна баба, і брехун, і фашистський посіпака, і Східна Україна, і Західна, п’яниці і святенники, полонені німці на відбудові Хрещатика, підпільники й шахтарі — багато шахтарів. Тут і Донбас, куди їдуть дуже різні люди — і комсомольці в пошуках романтики, і заміжня жінка, яка тікає від нелюбого чоловіка-інваліда, і воєнний злочинець з наміром загубитися на значною мірою неконтрольованій території — словом, усе. Наскільки я розумію, Юрій Іванович бездоганно дотримується партійних вимог щодо теми…

— Але ж роман не оптимістичний!

— Так, не оптимістичний.

— Значить — не соцреалістичний?

— Павле Миновичу, відчепіться від мене! — розсердилася Клавка.

— Послухай мене, — перевела на себе увагу Сіробаби Прохорова. — Пам’ятаєш пам’ятник Артемові роботи Кавалерідзе над Святогорським монастирем?

— Ну, так… — завагався Павло Минович.

— Я б назвала це взірцем соцреалізму в галузі скульптури. Монументальність, певний схематизм — у позитивному значенні слова, форми. Тематика.

— Згоден.

— Як ти думаєш, він оптимістичний? Артем?

— Не знаю…

— Ну, так, він не либиться і повного щастя не виражає. Він суворий, але разом із тим він показує, що у нас «всьо харашо». Правда?

— Припустімо.

— А от у Яновського — «всьо плохо»!

— Так і в Горького «Мать» — «всьо плохо»!

— Дурний ти, Сіробаба, як пень! — розсердилася Єлизавета Петрівна.

— От так завжди! — з досадою плеснув себе по колінах руками Павло Минович. — Лізко, ти не відповідаєш на моє питання: твір «Жива вода» соцреалістичний чи ні?

— Соцреалізм буває різний. Йосиф Віссаріонович і партія вважають, що зараз на часі такий соцреалізм, який би переконував людей, що в нас «всьо харашо». Нам зараз так потрібно. Ми таке пережили у війні… Треба підняти дух людей… Ми ж усе-таки інженери душ… Але, за великим рахунком, усі сучасні