Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

здається мені таким божевільним.

— Зараз тільки червень, — нагадую я.

Він цокає язиком.

— Отримувати різдвяні подарунки ніколи не буває зарано!

Ендрю обходить стіл, щоб глянути на адресу на коробці. Він стоїть

лишень за кілька дюймів від мене, я відчуваю аромат його лосьйону

після гоління. У нього такий запах… приємний. Дорогий.

«Припини, Міллі. Припини принюхуватися до свого господаря».

— Та це ж від моєї матінки, — вигукує він.

Усміхаюся.

— Мати досі надсилає вам гуманітарну допомогу?

Ендрю сміється.

— Власне, раніше надсилала. А надто коли Ніна… хворіла.

Хворіла. Файний евфемізм для позначення того, що його Ніна

утнула. У мене це досі просто в голові не вкладається.

— Мабуть, це якийсь подарунок для Сісі, — каже Ендрю. — Мамі

подобається її тішити. Вона завжди каже, що, оскільки в Сісі лишень

одна бабуся, вона вважає своїм обов’язком розпещувати малу.

— А як же Нінині батьки?

Якусь мить Ендрю мовчить, поклавши долоню на коробку.

— У Ніни батьки померли. Ще коли вона була зовсім юною. Я ніколи

їх не бачив.

Ніна намагалася вкоротити собі віку. Намагалася закатрупити власну

доньку. А тепер виявляється, що в неї ще й мертві батьки на рахунку.

Сподіваюся, служниця — не наступний пункт цього переліку?

Ні. Треба викинути ці думки з голови. Швидше за все, Нінині батьки

померли від раку чи, припустімо, від проблем із серцем.

Хай там що в Ніни відбувається в голові, з лікарні її відпустили, отже

зважили, що вона може перебувати межи людьми. Презумпцію

невинуватості ніхто не скасовував…

— Хай там як, — Ендрю виструнчується, — дайте-но я відкрию це

коробисько.

Він квапливо йде до кухні й повертається звідти за мить з

канцелярським ножем. Розрізає верхівку коробки й підіймає накривку.

Мене поймає цікавість. Я ж бо витріщалася на коробку цілий день, міркуючи, що там усередині. Хай там що воно є, ця річ достеменно

дуже коштовна.

Вичікувально скидаю бровами. А сам Енді дивиться на коробку, і

обличчя його полотнішає просто на очах.

— Ендрю? — питаю стривожено. — З вами все гаразд?

Він не відповідає. Натомість важко опускається на стілець і сидить, увіп’явшись пальцями собі в скроні. Я квапливо підходжу, щоб

заспокоїти його, — але мимоволі таки кидаю погляд на вміст коробки.

І одразу розумію, чому він такий засмучений.

Коробка напхом напхана речами для малечі. Маленькі білі дитячі

ковдрочки, брязкальця, іграшки. Стосик крихітних білих чоловічків.

Ніна ж розводилася всім і кожному про те, що в них незабаром буде

дитина. Певна річ, матері Ендрю вона теж про це розповіла. Та

вирішила прислати невістці придане. І надто із цим поквапилася, хоч

як це прикро.

Очі Ендрю підозріло блищать.

— З вами все гаразд? — знову питаю я.

Він кліпає, наче лишень тепер помітив, що в кімнаті не сам. Видушує

благеньку посмішку.

— Усе нормально. Слово честі. Я просто… Просто очі б мої того вік

не бачили.

Опускаюся на стілець обіч із ним.

— Може, лікар помилився?

У глибині душі я все одно не годна збагнути, з якого дива він узагалі

мріє про дитину від Ніни. А надто з огляду на те, що вона мало не

заподіяла Сесілії. Хіба ж він може довірити дружині дитину після того, що вона накоїла?

Ендрю розтирає обличчя.

— Усе, я в нормі. Просто… Ніна старша за мене. У неї були…

проблеми, коли ми щойно побралися. Я ж тоді просто не хотів дитину.

Отже, ми вирішили зачекати, а тепер…

Здивовано дивлюся на нього.

— Ніна старша за вас?

— Не набагато, — знизує він плечима. — Коли закоханий, віком

своєї пари не переймаєшся. А я був у неї закоханий.

Я не можу не зауважити, що він вживає дієслово в минулому часі, коли говорить про власні почуття до дружини. Сам Ендрю теж це

помічає, і обличчя його маковіє.

— Тобто я маю на увазі, я в неї закоханий. Я кохаю Ніну. І хай там що

станеться, ми залишаємося одне в одного.

Він каже це дуже впевнено, але, коли Ендрю знову кидає погляд на

коробку, обличчя його стає нещасним. Хай там що він каже, той факт, що в них з Ніною не буде спільної дитини, його гнітить. Тяжко гнітить.

— Я… я поставлю коробку в підвал, — бурмотить він. — Може, у

когось із сусідів з’явиться маля, подаруємо ці речі їм. Чи просто…

просто віддамо на доброчинність. Упевнений, їм знайдуть гідне

застосування.

Мене охоплює непереборне бажання обійняти його. Хай там який він

грошовитий, зараз мені відверто його шкода. Ендрю — хороший

хлопець, він заслуговує бути щасливим.

А ще я починаю замислюватися про те, чи Ніна — з її проблемами й

перепадами настрою — узагалі здатна зробити його щасливим.

Можливо, він просто залишається з нею через відчуття обов’язку?

— Якщо колись захочете про це поговорити… —