Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

- Якщо не проти, - голосно сказав хлопець, - ми б хотіли відвести тебе до нашого ватажка, поговорити.

Діти міста Сонця занервували, оскільки відпускати Степана самого бозна куди не хотіли. Сам Степан навіть на секунду не затримався, ступив крок вперед. Та в цей момент, з натовпу дітей вийшла Лера, кинула палицю на землю та підійшла до вхідних дверей.

- Буде все ж таки краще, якщо ми вдвох підемо, - впевнено сказала дівчина, - двох ви теж зможете здолати, - вона хитро всміхнулась.

Вхідні двері відчинились ширше та хлопець запросив дітей до будинку. Діти міста Сонця зайшли в тінь, хто підпер дерево, хто сів на землю. Зброю поклали поруч та почали чекати.

Степан, Лера та їх поводир почали підніматись сходами. Було темно, лише з маленьких віконець проходило світло. Цього було не зовсім достатньо, потрібно було обережно піднімати ноги та шукати самі сходинки. Піднялись на п’ятий поверх та зупинились. Хлопець постукав в двері чотири раз, потім щось свиснув та знову постукав два рази. Спочатку була тиша, але потім почувся шум, відкрився замок.

Натиснувши ручку, хлопець потягнув двері на себе. В очі вдарило світло, діти прикрили очі, оскільки на сходах звикли до темряви. З квартири виглянула дівчина років восьми та перелякано глянула на гостей. Хлопець підняв руки, заспокоюючи охоронця. Квартира виявилась величезною, не менше п’яти кімнат, вітальня та кухня разом, не кажучи про довгий широкий коридор. Майже одночасно, з усіх кімнат виглянули діти.

Степану стало сумно від того, що він побачив. Діти були перелякані, голодні та брудні. Було враження, що їжу вони бачать не часто.

Поводир зайшов в коридор та запросив гостей. Пройшли повз всі кімнати та зайшли в вітальню. Штори в кімнаті були закриті, тому панувала напівтемрява. В кріслі сиділа дівчина одинадцяти-дванадцяти років, читала книгу. Вона побачила гостей, опустила книгу та втомлено всміхнулась.

- Рома, - спитала дівчина, - поясни, що відбувається? Це явно не діти гіпермаркету, їх я б точно не хотіла бачити.

- Олено, я навіть не попередив тебе про візит, бо вирішив, що це дуже важливо, - Рома глянув на Степана, шукаючи підтримки, - вони пропонують нам йти з ними.

- Привіт! – Степан вирішив сам розповісти про все, оскільки Рома був дуже не впевненим, загубив свою хоробрість напевно десь на сходах, - ми прийшли з міста Сонця та пропонуємо вам приєднатись до нас.

Хлопець повторив все те, що казав на вулиці, пояснив, що хитрості тут немає. Чим більше дітей, тим краще для всіх. Також сказав, що знайомий з дітьми гіпермаркету та розповів про перший дім в новому світі та про втрату того дому, оскільки його підпалили, їх прогнали. Олена підняла брови та присвиснуло  Схаменувшись, запросила присісти на диван, показавши рукою. Степан та Лера подякували та сіли.

- Виходить, що не тільки нас вони не залишають в спокої? – спитала Олена та почухала потилицю, - що потрібно буде від нас? Є якісь умови?

- Та ні, умови для всіх однакові, - Степан підняв плечі, - всі діти, що прибувають до міста, мають два тижня жити окремо від усіх. Для вас встановлено наметове містечко. Продукти видаємо, кормимо три рази на день. – пояснив хлопець, - потім переселяємо вас до Інституту або Школи. А далі, живемо разом, знаходимо продукти, захищаємось та шукаємо таких як ви.

- Це дуже гарна новина, - сказала Олена, - якщо чесно, ми вже тиждень не живемо, а існуємо. Ви для нас просто як янголи з неба впали. Я все думаю, де тут хитрість. Ви ж дітей не їсте?

- Та що ти таке кажеш, - засміялась Лера, схопившись за голову, - навіть уявити собі таке не можу.

Діти засміялись та Олена з Ромою розслабились, почали широко всміхатись. Вони розповіли, що живуть групою дітей. Лише ті, хто в новому світі прокинувся саме в цьому домі. Спочатку їх було двадцять п’ять. Дехто пішов собі на всі чотири сторони. Дехто, навпаки попросився до них, під крило. Все було наче добре, магазини поряд були відкриті, продуктів хватало. Звичайно, коли зникла електрика, вода та газ – виходили на двір та коридорні балкони, розводили вогонь та готували їжу так.

- Ми називаємо себе, - Олена випрямилась, - племенем Віра, нас живе в цьому будинку сорок дітей. Від малих до великих. – вона осіла, - та коли прийшли діти з гіпермаркету, здолали нас.

- Ці злодії, - Рома стиснув кулаки, - закрили нас та винесли все з нашого магазину. Потім прийшли, відкрили та повідомили, що прийдуть через тиждень, а ми маємо їм передати не менше п’яти-шести повних пакетів продуктів.

Діти племені Віра розповіли, що робили спроби знайти інші магазини. Але ті були або порожні, або вже зайняті іншими. Їх чисельність не мала, але більшість дітей молодше дев’яти років. Палицями б’ються вправно, але що дитина семи-восьми років зробить проти дорослого одинадцяти річного хлопця чи дівчини? Фактично, лишилась тільки вода. Або продукти, які діти змогли знайти в квартирах будинку, годинами проводячи махінації з замками вхідних дверей.

- МИ вирішили, що будемо битись з дітьми гіпермаркету знову, - пояснив Рома, - у нас просто немає іншого виходу. Саме цих дітей ми і чекали. Тому вибачте, що почали завидувати камінням.

- Я все розумію, - відповів Степан, сумно всміхнувшись, - як я вам розповів, вони дійсно підпалили наш дім. Але це в минулому. Зараз ми сильні, нас багато. З вами, - хлопець всміхнувся вже більш весело, - нас буде ще більше. Нам не загроза вискочки та божевільні групи дітей.