Тара Шустер - Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

антикварний срібний чайничок, що я купила на блошиному ринку, як вазу для оцих троянд. Утім усі ми знаємо, що хай там як, а все це лише предмети. Тому постарайся не зриватися на свою сусідку за спробу увіпхати твою улюблену позолочену чашку в посудомийку. Вона не мала на меті зруйнувати твоє життя.

Мій домашній кабінет — це святиня. Будь ласка, не заходьте

бережи свій простір

У МОЄМУ ПОМЕШКАННІ є невеликий кабінет. Його стіни я пофарбувала в персиково-рожевий; цей колір можна описати як «молодіжний» і «веселий». Ці ж стіни обклеєні записками до себе, фотографіями супів, які я готувала, ванільними цитатками, за які мало би бути соромно, листівками з найкращих мандрівок, позитивними афірмаціями, численними світлинами святої Нори Ефрон та святої Коко Шанель, листами самосхвалення та листами, в яких атакую мою Внутрішню неподругу, сповненими любові мейлами від людей, яких я поважаю, та зливою блискучого скотчу. Просто над столом розташовані мої переліки Групи підтримки, Рольових моделей і список «КАТЕГОРИЧНО НІ / ТИ ЗДУРІЛА?» поруч із моєю Дошкою Візуалізації. У кабінеті є також невеличка шафка, а на стіні поруч із нею я приліплюю скотчем завдання на місяць, що їх собі поставила. Коли чогось досягаю, відзначаю це наліпкою зі словами: «УРААА! Я ЦЕ ЗРОБИЛА, ТРЯСЦЯ!» Це величезне задоволення: дивитися на стіну й одним поглядом охоплювати всі свої досягнення й усі плани.

Мій домашній кабінет нагадує кабінет Рассела Кроу у фільмі «Ігри розуму», тільки все тут із магазину Etsy. Авжеж, тут записки для мене самої на кожній стіні; так, справжній кодекс моїх принципів є на дверях; так, фотоколажі моїх сподівань і мрій поруч із позитивними афірмаціями; і — так, усе це разом має трішки приголомшливий вигляд, та й узагалі скидається на те, ніби хтось тут намагається викрити складну теорію змови чи відтворити генеалогію величезної мафії, у стилі ФБР, — тільки от я для цього всього використовую найкрасивезніший скотч.

Ця кімната — моя штаб-квартира, мій храм любові до себе. Місце, де я можу сказати: «Я достойна маленької рожевої кімнати, матері вашій!» Це місце, де я активно думаю про те, ким хочу бути, як хочу діяти і про що мрію. Ніхто, ніщо, жодна думка не змусить мене бути кимсь або чимсь, чим я не хочу бути, коли перебуваю у своїй маленькій рожевій бульбашці. Родзинкою штаб-квартири є мій стіл. Свої стіл і крісло до нього я возила за собою останні десять років. Від коледжу в Провіденсі до Нью-Йорк-Сіті. Від квартири колишнього у Ґрінвіч-Віледжі до невеличкої студії за кілька кварталів звідти у Вест-Віледжі. Від Нью-Йорка до Лос-Анджелеса. Це не найзручніші меблі на світі; насправді крісло дуже незручне і мені доводиться застеляти його складеним покривалом, щоб поверхня не в’їдалася мені в спину, але зі столом у мене духовний зв’язок.

Він чорний, прямокутний, із заокругленими краями. Виготовлений «під антикваріат» із підробними затертостями і подряпинами, крізь які просвічується червоне й коричневе дерево. Всередині я тримаю кольоровий скотч, золотисті блискітки і кулькові ручки. Усе на своєму місці. За цим столом я вперше по-справжньому повірила в себе як у письменницю. У коледжі я заледве давала собі раду, та коли поверталася за свій стіл, збувала за ним пізні вечори, пишучи сценарії п’єс, то уявляла своє життя, і що я в ньому можу стати успішною сценаристкою для театру чи телебачення. Або ж журналісткою-потім-есеїсткою-потім-кінорежисеркою, як свята Нора Ефрон, приміром. За моїм робочим столом я бачила спалахи мрій, а потім працювала, щоб здійснити їх. Тільки завдяки тому, що сиділа за ним, я знала, що стараюся; ну хіба що зрідка використовувала його горизонтальну поверхню для вживання наркотиків.

Незважаючи на все зачарування моїм столом, я з ним прощалася двічі. Першого разу, закінчивши коледж. У полоні депресії й тривожності за моє життя мою освіту, вирішила, що все марне: мій стіл, мої мрії, сон, друзі, писання, душ і навіть конопля. Чому не продати стіл, щоб заробити трохи грошей? Тож я його перепродала дівчині, яка в’їжджала в мою кімнату. Зачиняючи за собою двері, промовила: «Прощавай, столе», — відчувала, що впорола щойно величезну дурню, і не могла це виправити. Було так, ніби я дивилась, як головна героїня у фільмі жахів щосили біжить до підвалу, де її мають убити, і ти про це знаєш, а вона — ні. Хотілося кричати до неї крізь екран: «Стій, завмри!», — але я більше не могла допомогти ні їй, ані собі.

Облаштувавшись у Нью-Йорку і трохи заспокоївшись, я зателефонувала власниці мого столу, благаючи дозволити викупити його назад. «Мені дуже, дуже прикро, і я знаю, що продала його тобі, але може, ти могла б відпродати мені його? Ще раз страшенно вибачай за цю мороку». Я чекала в тиші, боячись, що вона й сама вже має сентименти до столу, тож відмовиться відректися від нього. «Та звісно, нічого страшного», — відповіла вона. І того дня я урочисто заприсяглася більше ніколи його не покидати. Я протрималася добрий рік, аж поки довелося евакуйовуватись із квартири, в якій жила зі своїм колишнім, Кітсом. Пам’ятаєш Кітса, так? Той чувак, який зібрав мене по шматках і дотранспортував до свого помешкання у Нью-Йорку після закінчення коледжу.

Я була вдячна, що Кітс узяв на себе відповідальність за моє життя, але коли ми приїхали до нього, з’ясувалося, що його батьки не дають йому пожити у своїй квартирі, а просто дозволяють йому повернутися до них додому. Тож насправді план, про який мене не повідомили, полягав на тому, що Кітс і я маємо жити з його батьками у двокімнатній квартирі. Пропозиція: «Переїжджай до мене», — розташована миль за десять від фрази: «Переїжджай до мене та моїх батьків», — але я не мала плану Б. Роком пізніше наші бурхливі стосунки таки луснули, і коли це сталося, мої подруги прийшли в гості з валізами та коробками, а працівники російської служби перевезень приголомшено дивилися на нас: «Леді, ви хоч що-небудь спакували?» О чорт. Невже треба було все спакувати ДО приїзду перевізників?! «Ми будемо готові за хвилину», — збрехали ми, випили по коктейлю «Мімоза» і нюхнули порошку, намагаючись перетворити цей переїзд на «веселу забаву», а не вимушене складне і слізне «розлучення», яким його вважала я. «Міс, а що робимо зі столом?» — запитав такий собі Борис. А що робимо зі столом. «Покиньте його. Він мені не потрібен», — вирішила я. Вважала, що в мацюпусінькій квартирці, до якої я переїжджала, для нього не буде місця, та я тоді й не писала аж так багато.

Я обжилася на новому місці і сиділа в кухні (це простір між моїм ліжком і ванною), журячись, що не маю на чому писати. Знову відчула, що, не забравши стіл, покинула і якусь значну частинку себе. А потім, однієї ночі, мені наснилося, що мій стіл у Кітсовій квартирі розсипався. Уві сні, він був своєю рожевою картонною версією. Ніжки ввігнулися всередину і все розвалилося. Стіл плакав і питав жалісливим голоском: «Таро, чому ти мене покинула?» Мій стіл плакав. Він просився додому. Мені хотілося,