Рома Аріведерчі - Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі

Самі ви руїна, пане ректоре.

ТЯН

- Чмоня, покажи панові ректору де раки, тьху,  де норд-норд ост. Бо я теж не в курсі.

- Дякую за увагу, адептко Тян. Але нагадую - вашого уявного друга бачите лише ви. А я рухаюсь дуже швидко. І з великою ймовірністю - не в тому напрямку. Завважте - мені треба повернутися до ранку. У мене перші дві пари - бойовка. Та ви про це й самі в курсі, бо робили розклад.

Мені, у мене! - тільки про себе й думає. І ще може про дам серця й гареми. І це - замість рятувати власну пару. Мамусю, ти по-моєму не все знаєш про парність. 

А я дізнаюся і тобі розкажу. Якщо виживу і зможу говорити. А якщо ні, то все одно -  у нас найкраща у світі сім’я. І вас із татом я точно люблю і поважаю.

А оцього довбоящера скоро зненавиджу. 

- Дякую за роз’яснення, пане ректоре. Ніяк не звикну, що фамільяра не видно.

- Фамільярів завжди видно, адептко. Це ніби еполети в офіцерів. Вони показують, що перед вами маг із середніми здібностями. У магинь з низькими здібностями фамільярів нема. І у тих, хто здібний набагато вище середнього рівня - теж немає. Бо нам не потрібні батарейки для зберігання магії. У вас магії майже нема. Мабуть, тому і вигадали собі друга, що ваші здібності лежать за межами магії.

- Дякую за сеанс психоаналізу, професоре Змію. Якби ще мені оксамитову канапку сюди.

- Мені й вас в голові більше, ніж досить, адептко. Тільки канапи вашої не вистачало. - бухтів ректор. Але летів точно за Чмонею. Якого не бачив. Що за диво?

І тут мене осіяяло.

- Пане професоре, а це ж правда, що дракони відчувають золото на великих відстанях? 

- Правда, адептко. Ми з вами це обговорювали як раз тоді, коли збиралися вирушати на пошуки скарбів.

- Ми на них і вирушили, пане Змію. І тому ще питання - правда, що ви можете митю перенестися туди, де щось відчуваєте або знаєте - кімнату, стадіон, зубці башти?

- Правда, адептко. На жаль без пари - тільки в межах цього світу. Ваша манера заговорювати зуби нагадує мені манію. Ви й самі це бачили й неодноразово разом зі мною переносилися.

- Допитливість, пане професоре. Це називається допитливість. Мені так холодно тут і так важко триматися від зустрічного вітру, що я зігріваюся тільки вашими відповідями. І не намагайтесь летіти швидше. Мене все одно не видує у вас з голови. Бо я маю особливі знаряддя для прилипання.

- Тобто ви липучка, адептко. І це я теж помітив. Не помітив тільки логіки - нащо спочатку тікати від мене, а потім прилипати?

Він мене саму у себе на голові не помічає, а хоче побачити мою логіку? Оце самовпевненість!

- То просто ви, мабуть, не цінуєте особисту свободу так, як я. - ввічливо відповідаю.

- А можна без образ, адептко? Ви підло втекли. А я опинився на місці злочину тільки тому, що не міг вас покинути. Бо відчував відповідальність за підлеглу. І досі відчуваю. На відміну від вас.

І навіть не червоніє. Пішов викрадати жаб’ячу шкіру і попався.  А тепер, виходить, відчуває за мене відповідальність. Лицемір нещасний. 

- Ви чудовий лектор, пане ректоре. І начальство з вас ідеальне. Моя вдячність буде безмежною, коли це все закінчиться. А тепер зробіть таку ласку, перенесіться туди, куди вас найбільше тягне.

- Мене тягне до моєї пари, адеп… Де ми?

- Ми на місці, пане ректоре. І тепер скоріш за все ви встигнете повернутися непоміченим. Бо зубці башти уявляєте собі дуже ясно, чи не так?

- Так, адептко. Я вивчив кожну тріщину в камені. І уже замислився над тим, що ще вивчатиму залишок вічності, коли мені присудять довічне ув’язнення. До речі  тільки завдяки вам. Знали б ви, як мені було добре, поки я вас не зустрів… Навіть ваше кам’яне серце б заплакало.

- Гм. Ви казали дещо прямо протилежне тоді, коли взяли мене на роботу і зарахували на навчання.

- А я не з тих, хто не визнає помилок, адептко. Я не впертий і не затятий. От як ви, наприклад.  Нащо ви мене сюди покликали? Я не відчуваю ту нічого цікаво…

І тут драконячі очі засвітилися червоним.  

Не впертий ван, ха-ха три рази.  То я договороздатна. А він тільки маніпуляції й розуміє.

- Адептка, я в житті не відчував поруч стільки золота. Хоча скільки там я його бачив? Трохи у батьків, більше в гаремі, та це  наче й зовсім не бачив у порівнянні…

Що, знову? Як ще раз почую це слово, скасую всі плани. Залишуся тут навічно, а він нехай шурує у гарем чи до дам серця. Чи куди собі схоче. Пару він знайшов. Страждає він. 

Паразит. 

- Пане ректоре, чи можу я попросити вас утриматись від згадок про гареми й дам серця - хоча б до того, як ми повернемося? Бо я цнотлива і невинна дівчина, на відміну від усяких там дам. - наголошую на цьому.

- Гм. Мої вибачення. Просто я якось інакше уявляв собі цнотливість та невинність, адептко. Хоча й тут у мене досвід…

- Пане ректоре, припиніть негайно! Мене ваші амурні мемуари не цікавлять. Не цікавлять вони мене. От ні трохи не цікаво мені про ваш досвід, от!

- А що вам цікаво, адептко, невже ота позеленіла від ряски скульптура чи  руїни якогось замку?

Це він про нашого духа-хранителя і родовий замок. Яка неповага! Ну рівень води піднявся за ці роки. Бо вкинути щось у воду - то означає витіснити рівний вкинутому об'єм. А ще олімпіади вигравав. Просто фу!

І взагалі воді  до дверей ще метрів десять. Теж мені проблема.

- Самі ви руїна, пане ректоре. У вас і такого нема.

- А от і є. Є у мене замок! Тільки він на скелі, не в болот... не у воді.  Хоча, якщо порівняти, то може цей не така вже й руїна. І все ж - ніколи не помічав у вас схильності до милування архітектурою. Або скульптурою.

- Та що ви взагалі про мене знаєте! - тільки б не заплакати від образи й приниження. - Одні гареми на умі! Мама завжди казала…

- Адептко, можна без мам? Мені мама теж багато чого казала. Я ж не виливаю на вас ці повчання.

Ха, а чим він займається весь час, як не повчає! Зараз лопну від люті. Тупий, ще тупіше. Професор довбоящерних наук!  За що мені це?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍