Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— То ти не можеш допомогти — чи не хочеш?

Я кивнув.

— Гадаю, і те, й інше. Рішення про його пошуки має іти від Рендома, чи не так?

— Можливо.

— Тож пропоную тримати це все при собі, поки не поговориш із Рендомом. Нема потреби сіяти між нами безпідставні підозри. Або, якщо хочеш, я можу сказати. Трохи пізніше якраз маю з ним поговорити.

— Про що?

Ось тобі й на.

— Ще не знаю, — спробував ухилитися я. — Він хоче щось розповісти чи запитати.

Флора уважно поглянула на мене.

— А ми з тобою так ще й не поговорили, — нарешті сказала вона.

— Здається, саме це ми зараз і робимо.

— Гаразд. Може, розкажеш мені про свої негаразди в одній із моїх улюблених Тіней?

— Чом би й ні? — погодився я і взявся знову переказувати ту кляту історію. Втішало лиш те, що тепер уже востаннє: щойно Флора про все дізнається, інші також знатимуть подробиці.

Флора нічого цікавого не сказала щодо моїх пригод — принаймні жодною корисною інформацією вона не поділилася. Ми трішки потеревенили — обговорили місцеві плітки, — і вона нарешті вирішила роздобути собі щось поїсти. Тітонька рушила в напрямку наїдків і не повернулася.

Я ще трохи потеревенив з іншими — про Каїна і про батька. Нічого, чого б я ще не знав, почути не вдалося. Мене познайомили з багатьма новими людьми. Я запам’ятовував купу імен і ступенів спорідненості гостей, оскільки нічого цікавішого вигадати не міг.

Я не випускав Рендома з поля зору, і коли трапеза нарешті скінчилася, примудрився вийти з зали водночас із ним.

— Пізніше, — кинув дядько, коли ми виходили, а тоді продовжив розмову зі своїми супутниками.

Тож я повернувся до своїх покоїв і простягнувся на ліжку. Коли ситуація розвивається так стрімко, відпочиваєш, коли тільки можеш.

Невдовзі я заснув і бачив сни...

Я блукав мальовничим парком за палацом. Зі мною був хтось іще, але я не знав, хто саме. Здавалося, що це не має значення. Я почув знайоме виття. Раптом неподалік щось загарчало. Роззирнувшись, я нічого не зауважив, але раптом їх стало аж троє — троє величезних, схожих на собак, почвар, подібних до тієї, яку я вбив у квартирі Джулії. Вони мчали до мене через сад. Виття тривало, але воно лунало не від псів. Наближаючись до мене, ті обмежилися гарчанням і пусканням слини. Я одразу ж зрозумів, що це сон, і то такий, який я бачив уже декілька разів, встигаючи забувати його щоразу перед пробудженням.

Але усвідомлення того, що все навколо — тільки сон, жодним чином не зменшувало загрози, яку випромінювали собаки, кинувшись до мене. Усіх трьох оточувало своєрідне світло — бліде і розсіяне. Коли я дивився повз них, крізь світляні німби, то бачив не сад, а ліс. А коли потвори наблизилися і стрибнули, щоб напасти, то здалося, що вони вдарилися об скляну стіну. Вони гепнулися, підвелися, знову скочили на мене — і знову їх відкинуло. Вони стрибали, гарчали, скімлили — і починали спочатку. Неначе я стояв під скляним ковпаком чи посередині магічного кола. Вони не могли дістатися до мене. А тоді виття посилилося й наблизилося, а тварини втратили до мене цікавість.

— Ого! — тільки й зміг сказати Рендом. — Ти дещо винен мені за те, що я витягнув тебе з нічного жахіття.

Я прокинувся на ліжку. За вікном панувала темрява. Тоді я збагнув, що Рендом викликав мене через Козир і під’єднався до мого сну, коли ми встановили контакт.

Я позіхнув і сказав подумки: «Дякую».

— Прокидайся вже і поговорімо, — сказав він.

— Так. Де ти?

— Внизу. У маленькій вітальні на південь від головної зали. П’ю каву. Кімната у нашому розпорядженні.

— Зустрінемося о п’ятій.

— Домовилися.

Рендом потьмянів. Я сів, звісив ноги з краю ліжка і встав. Пройшовся спальнею до вікна і прочинив його навстіж. Удихнув свіже повітря осіннього вечора. Весна в Тіні Земля та осінь в Амбері — мої улюблені пори року. Мені мало відлягти від серця й полегшати. Натомість — ось така нічна химера, шлейф сну — на мить мені здалося, що я почув останню ноту моторошного виття. Здригнувшись, я зачинив вікно. Наші сни надто сильно чіпляються до нас.

Я спустився до потрібної кімнати і вмостився на один із диванів. Рендом дав мені час випити пів чашки кави, а тоді мовив:

— Розкажи мені про Колесо-Привид.

— Це своєрідний парафізичний прилад для стеження і водночас бібліотека.

Рендом відставив свою чашку і схилив голову набік.

— Можеш уточнити?

— Спробую. Робота з комп’ютерами підштовхнула мене до міркувань про те, що базові принципи обробки даних можна застосувати для отримання цікавих результатів у місці, де самі по собі обчислювальні механізми не функціонуватимуть, — почав я. — Інакше кажучи, я мусив знайти тіньове середовище, де самі операції лишатимуться практично незмінними, проте матеріальне втілення, усі зовнішні прилади, методи програмування та енергоносії матимуть іншу природу.

— Ох, Мерліне, — перервав мене Рендом. — Ти мене вже заплутав.

— Я розробив і побудував пристрій для обробки даних у Тіні, де жоден інший комп’ютер не функціонуватиме, — відповів я, — бо використав інші матеріали, абсолютно новий дизайн та інше джерело енергії. Також я обрав місце, де панують інакші закони фізики, тож мій прилад може діяти в чужій для нас системі координат. Я зміг написати програми, які б не працювали в Тіні Земля, де я мешкав. Гадаю, мені вдалося створити унікальний артефакт. Я назвав його Колесом-Привидом через певні аспекти зовнішнього вигляду.

— А ще це прилад для спостереження і бібліотека. Що ти маєш на увазі?

— Колесо-Привид перегортає Тінь, наче сторінки книжки або ж колоду карт, — відказав я. — Запрограмуй його на стеження за будь-чим — і воно наглядатиме за вибраним об’єктом. Я планував зробити з нього сюрприз. Приладом можна скористатися, щоб з’ясувати, чи не мобілізується хтось із наших потенційних ворогів або щоб простежити рух Тіньової бурі чи...

— Зачекай-но хвильку, — сказав він, піднявши руку. — Як? Як комп’ютер перегортає Тіні? На основі чого він працює?

— По суті, — почав пояснювати я, — він за мить створює еквіваленти багатьох Козирів, а тоді...

— Стоп. Пригальмуй. Як можна написати програму для створення Козирів? Я гадав,