Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

— Це що, книга? — запитав той із них, що був наділений крихтою інтелекту. — Скільки там слів?

— Я оце намагаюся з’ясувати, — сказав Лу-Тзе, — чи розумієте ви, що станеться, коли цілий гурт кремезних озброєних чоловіків спробує напасти на низенького, старенького, беззбройного ченця?

— З того, що я знаю, — озвався з гурту той інтелектуал, — цьому нещасному ченцеві не позаздриш.

Лу-Тзе знизав плечима.

— Ну, гаразд, — мовив він, — тоді доведеться спробувати важкий варіант.

Якийсь невиразний згусток повітря вдарив інтелектуала ззаду по потилиці. Ватажок хотів ступити крок, але занадто пізно збагнув, що хтось зв’язав шнурки його черевиків. Мисливці схопилися за ножі, але тих не виявилося в піхвах, а мечі якимось незбагненним чином опинилися десь аж у дальньому кінці галявині, притулені до дерева. Хтось їх збивав із ніг, а невидимі лікті боляче вдаряли м’які й незахищені частини їхніх тіл. Прямо з повітря на них сипалися удари. Ті, хто впав на землю, швидко зрозуміли, що краще там і залишатися. Піднімати голову було боляче.

Мисливці лежали тепер смиренно на землі, тихо стогнучи. І тут вони почули якісь глухі, ритмічні звуки.

Це плескав у долоні єті. Оплески були неквапливі через занадто довгі руки істоти. Та коли долоні нарешті зустрічалися після довгого шляху, їм було приємно бачити одна одну. Відлуння розліталося далеко в горах.

Лу-Тзе нахилився і взяв ватажка за підборіддя.

— Якщо тобі сподобався сьогоднішній деньочок, перекажи це своїм друзям, будь ласка, — порадив він. — Перекажи їм, що треба пам’ятати Перше правило.

Він відпустив підборіддя, поволі підійшов до єті і вклонився.

— Я маю вас звільнити, сер, чи ви волієте зробити це самі? — запитав він.

Єті підвівся, глянув на жорстку залізну пастку, в якій опинилася його нога, й на мить зосередився.

Наприкінці цієї миті єті вже стояв трохи збоку від пастки, що й далі була майже повністю присипана листям і налаштована на ловитву здобичі.

— Гарно зроблено, — похвалив Лу-Тзе. — Ретельно. І дуже спокійно. Курс на долину?

Єті мусив зігнутися вдвоє, щоб наблизити до Лу-Тзе свою видовжену мармизу.

— Та-ак, — вимовив він.

— А з цими людьми що хочете зробити?

Єті подивився на переляканих мисливців.

— Ско-оро вже те-емно, — сказав він. — Провідників нема-а.

— Вони мають факели, — повідомив Лу-Тзе.

— Ха. Ха, — сказав єті, причому власне сказав, а не засміявся. — Це до-обре. Фа-акели вночі ви-идно.

— Еге ж! Так. Чи не могли б ви нас підкинути? Це дуже важливо.

— Тебе і то-ого спритного мало-ого, якого я там ба-ачу?

Латка сірого повітря на краєчку галявини перетворилась на захеканого Лобсанґа. Він кинув на землю зламану гілку, яку тримав у руках.

— Хлопця звати Лобсанґ. Я його навчаю, — сказав Лу-Тзе.

— Му-усиш поква-апитися, поки в тебе не закінчилися ре-ечі, яких він ще не зна-ає, — порадив єті. — Ха. Ха.

— Підмітальнику, на що ви… — почав було Лобсанґ, швидко наближаючись.

Лу-Тзе приклав пальця до вуст.

— Не перед нашими полеглими друзями, — застеріг він. — Я сподіваюся, що в результаті сьогоднішньої роботи в цих краях набагато краще шануватимуть Перше правило.

— Але ж мені довелося робити все…

— Нам треба рухатися, — звелів йому замовкнути помахом руки Лу-Тзе. — Гадаю, що ми зможемо гарненько подрімати, поки наш приятель нестиме нас.

Лобсанґ подивився на єті, а тоді знову на Лу-Тзе. І знову на єті. Той був височезний. Трохи нагадував тролів, які траплялися Лобсанґу в місті, але був стрункіший за них. Зростом був удвічі, як не більше, вищий за Лобсанґа, і мав худорляві ноги й руки. Тіло нагадувало клубок вовни, а ступні були і справді величезні.

— Якщо він міг так легко звільнитися від пастки… — почав Лобсанґ.

— Ти учень, правильно? — не дав йому договорити Лу-Тзе. — А я твій учитель? Я певний, що десь це записав…

— Але ж ви казали, що не збираєтесь постійно повторювати всі ці всезнайства…

— Пам’ятай Перше правило! О, і не забудь прихопити одненького меча. Він нам невдовзі придасться. Гаразд, ваша честь…

Єті обережно, але впевнено підняв їх із землі, зробив для них своєрідні гніздечка, зігнувши руки в ліктях, і рушив повз засніжені дерева.

— Затишно, га? — озвався за хвилю Лу-Тзе. — Їхня вовна прядеться якимось чином із каміння, але вона доволі зручна.

З другої руки не пролунало жодної відповіді.

— Я провів певний час із єті, — повідомив Лу-Тзе. — Чудові люди. Навчили мене дечого. Корисні речі. Бо хіба ж не написано: «Вік живи — вік учись»?

Панувала тиша, похмура й нарочита тиша.

— Якби я був хлопцем твого віку і мене ніс на собі справжній єті, я вважав би, що мені пощастило. У нашій долині взагалі мало хто його бачив. Май на увазі, що вони тепер не підходять так близько до поселень. Відколи розійшлися ті чутки про їхні стопи.

Лу-Тзе мав відчуття, що він веде діалог із самим собою.

— То чи не хочеш бодай щось мені сказати? — запитав він.

— Якщо чесно, то так, хочу, — озвався Лобсанґ. — Ви оце скинули на мене всю роботу! А самі не збиралися навіть палець об палець ударити, нічогісінько!

— Я робив усе, щоб привернути їхню увагу до себе, — спокійно відповів Лу-Тзе.

— Навіщо?

— Щоб вони не звернули увагу на тебе. Я був, звичайно, впевнений у тобі. Добрий учитель завжди дає учневі нагоду продемонструвати своє вміння.

— А якби мене там не було, то що б ви робили — молилися б?

— Так, либонь, — погодився Лу-Тзе.

— Що?

— Хоч я припускаю, що винайшов би якийсь спосіб використати їхню тупість проти них самих, — сказав Лу-Тзе. — Завжди щось знайдеться. То в чому тут проблема?

— Ну, я просто… я думав… я просто думав, що ви мене чогось навчите, ось і все.

— А я тебе постійно вчу різним речам, — мовив Лу-Тзе. — Хоч ти, можливо, їх не зовсім ще засвоюєш.

— О, я бачу, — буркнув Лобсанґ. — Можете пишатися собою. То, може, спробуєте, однак, навчити мене чогось про цього єті і про те, чому ви змусили мене взяти меча?

— Меч буде тобі потрібний, щоб навчитися дечому про цих єті, — пояснив Лу-Тзе.

— Як це?

— За пару хвилин знайдемо гарне місце для зупинки, і ти зможеш відрубати йому голову. Ви на це погоджуєтеся, сер?

— Та-ак. Звича-айно, — відповів єті.

У Другій Скрижалі Колина Вічноздивованого міститься історія про те, як одного дня учень Одоробло, маючи бунтівний настрій, підійшов до Колина і виголосив таке: 

— Вчителю, яка різниця між гуманістичною, чернечою системою вірувань, у якій мудрість здобувається шляхом явно беззмістовної послідовності питань і відповідей, і нескінченною містичною тарабарщиною, що вигадується експромтом, навмання? 

Колин якийсь час розмірковував над цим питанням і зрештою прорік: 

— Риба! 

І Одоробло пішов собі геть, задоволений відповіддю. 

Цок 

Кодекс Ігорів був дуже строгий.

Ніколи Не Заперечуй: Ігорева робота не полягала в тому, щоб казати такі речі, як «Ні, шер, це артерія». Господар мав завжди рацію.

Ніколи Не Нарікай: Ігор ніколи не скаже «Але ж це ша тишячу миль швідши!».

Ніколи Не Роби Особистих