Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

що десь усередині, у глибині серця, я боялася, що саме такою й стала після перетворення. Я дивилася на своє жалюгідне людське тіло з відчаєм. Глибоко в душі я вірила, що я цілковита невдаха, як і вважали мої рідні.

Більше такого не буде!

Я була підмайстринею шоколатьє в найкращому шоколадному будинку Драхенбурґа. Я була драконом і людським дівчам водночас.

Я була краща, ніж доти.

Я була собою.

Я перемішала останні інгредієнти, і впевненість, яку відчула, зробила мої рухи вправними й меткими. Я можу стати ким захочу, і так буде завжди.

І з цією впевненістю до мене нарешті прийшов мир.

Коли шоколатьєре була готова, я взялася неквапливо працювати збивачкою, щоб зробити шоколадний крем досконалим. Під пильним поглядом Марини я перелила його до порцелянової філіжанки. Відтак простягнула філіжанку Сілке, яка саме завершила мити посуд і вже чекала — але, на мій подив, подруга похитала головою й відступила на крок.

— Я вип’ю другу філіжанку, — мовила вона. — Тобі ж так і не вдалося скуштувати свого шоколаду минулого разу. Буде чесно, якщо цього разу ти питимеш перша.

Я звела очі на Марину. Вона кивнула, ледь смикнувши кутиком вуст.

— А як іще ти вчитимешся? — спитала вона. — Тобі доведеться куштувати все, що приготуєш, щоб дізнатися, на що ти здатна.

Я здатна.

І, можливо, — якщо я впоралася непогано, — це подарує мені сміливість зробити ще дещо: нарешті розповісти моїй новій родині всю правду про те, хто я є, — там, усередині. Я обхопила руками філіжанку й відчула, як її тепло розливається крізь мої долоні всім моїм маленьким — але не жалюгідним! — людським тілом. Примруживши очі, я піднесла філіжанку до вуст.

Дзвіночок над дверима задзеленчав, не встигла я й ковтнути. Я вирячила очі й опустила філіжанку. Відвідувачі? Судячи з раптово скам’янілого обличчя Марини, вона подумала про те саме.

Сілке потягнулася до вічка в стіні, але, перш ніж вона встигла доторкнутися до тарілки, за якою воно ховалося, двері в кухню розчахнулися.

У дверному отворі з’явився високий худий хлопчак: дуже смаглявий, в окулярах і з виряченими наляканими очима. Горст квапився за ним. Він розтулив рота, наче збираючись спитати хлопця про щось, але той заговорив першим.

— Сілке! — Він ухопився рукою за одвірок, наче боявся не втриматися на ногах. — Не можу повірити, що нарешті тебе знайшов! Я тебе всюди шукав!

Еге ж. Тепер я його впізнала: це був брат Сілке.

Та насупилася.

— Дітере, на Бога! Що сталося? Я ж сказала тобі, що не допомагатиму в ятці, аж допоки…

Хлопець нетерпляче змахнув вільною рукою.

— Байдуже, — мовив він. — Тепер це не має значення. Мені треба було тобі сказати… попередити вас усіх…

Його нажахані очі за вузькими скельцями окулярів глянули на нас із Мариною — наче паніка, яка жила в його нутрі, була завеликою для нього самого.

— Ви й самі їх побачите, якщо вийдете на вулицю. — Дітер тремтливим пальцем тицьнув у бік вітрини кав’ярні. — Перші чутки з’явилися півгодини тому. Я спочатку не повірив. Ніхто не повірив. Але вони ширяться так швидко, що помилки бути не може… І порятунку також… — Він важко глитнув. — Сховатися вже ніхто не встигне.

— Від чого сховатися? — Горст ухопив Дітера за плече й струснув його. — Ти про що, малий?

Але я вже здогадалася — сама не знаю, яким чином.

— Дракони, — прошепотів Дітер. — Ціла зграя. Вони летять з боку гір, просто до Драхенбурґа.

Розділ дев’ятнадцятий

Я заледве втримала філіжанку, яка мало не вислизнула в мене з рук. Серце так зайшлося, що аж боляче стало.

Вони летять по мене!

Але ж…

Ні, сказала я самій собі твердо й міцніше перехопила порцелянову філіжанку, тепло якої допомагало мені триматися. Не будь дурепою. Востаннє, коли я намагалася повернутися додому, у мене вгатили вогняною кулею — щоб трималася подалі. Отже, вони достеменно прийшли не по мене, байдуже, які сподівання на мить пойняли моє дурнувате підступне серце.

Але, навіть якщо я більше не була справжньою частиною моєї першої родини, правила, за якими жили мої родичі, я пам’ятала й досі. Вони завжди трималися якнайдалі від людей, хай навіть ті люди були поодинці. Якщо тепер дракони й справді прямували до велелюдного міста, ще й упродовж цілого тижня поводилися нерозважливо й неспокійно, як подейкували… тоді щось достеменно сталося.

І байдуже, що собі думають ці дурнуваті бойові маги, — небезпека загрожувала всім мешканцям Драхенбурґа.

Важко дихаючи, я поставила філіжанку на найближчому столі — поряд із шоколатьєре зі щойно приготованим мною гарячим шоколадом. Навколо тим часом лунали вигуки.

— Дракони?

— Але ж…

— Чому?

— Треба сховатися! — Дітер вихватився з Горстових рук. — Не можна просто стояти й теревенити!

Золотава шкіра Марини наразі здавалася якоюсь сірястою, але жінка не зрушила з місця.

— І куди ж це нам ховатися, юначе? Якщо зграя драконів і справді вирішила напасти на це місто, вони все в ньому спопелять. Ховатися нам ніде.

— Біля річки! — наполегливо правив своєї Дітер. — Це єдине безпечне місце. Так, ми там будемо на видноті, але принаймні довкола буде вода, а отже, ми матимемо шанс…

— Але чому дракони вирішили на нас напасти? — перебила його Сілке. — Це ж дурість якась! Так, я чула оці жахачки про подорожніх, які буцімто бачили драконів у горах, але ж ці чудовиська ніколи раніше не потикалися до міста! Чому?..

— Та яке це має значення! — вигукнув Дітер.

Він потягнувся, щоб ухопити сестру за руку. Сілке відсахнулася.

— Не заважай мені думати! — Очі її звузилися. — Слухай, якщо нам уже відомо, що сюди летять дракони, то й король також у курсі! А ти ж знаєш, останнім часом там ціла група крамарів намагалася натиснути на нього, аби він відрядив у гори вояків і бойових магів, щоб ті зачистили всі драконячі кубла. От закладаюся, що його величність уже наказав армії й бойовим магам туди вирушити! Будь-який дракон, що трапиться їм на шляху, буде знищений, щойно спробує спалити бодай щось поблизу міста.

— Ні! — Я рвонула вперед, голос мій здався якимось несамовитим воронячим кряканням. — Тут цілої армії забракне! І бойових магів також! І вони не можуть атакувати, перш ніж дізнаються, чого драконам узагалі треба! А якщо спробують таке утнути, це буде катастрофа!

Дітер пополотнів.

— Тоді…

Сілке перервала його, прикипівши до мене пильним поглядом.

— А що тобі відомо про драконів, Авантюрино?

Я глянула їй в очі й глибоко зітхнула.

— Пам’ятаєш, ти багато розпитувала мене, звідки