Аскольд Мельничук - Посол мертвих

як видавалося, самої дійсності! Я не сумнівався, що він уже спав із дівчатами, хоча ніколи мені про таке не казав. Попри все, що він бачив у житті, й те, що почував до матері, Алекс, здається, не сумнівався, що врятувати його може тільки дівчина.

Водночас я помічав дещо іще. Хоч Алекс умів жартувати і веселитися, його нарікання на суспільство часто набували грубої форми, ніби він знає значно більше за інших і має право вчити нас, що у світі негаразд. Алекс мав схильність до завищеної самовпевненості. Віктор прищепив йому смак до алкоголю, а напившись, Алекс ставав схильним до нападів гніву, як і Пол, — і мало що його тішило більше, ніж говорити про життя п’яними вустами.

Алекс перетворювався на богемну особу з робітничого класу, ставав частиною маленької, проте помітної групи, члени якої намагалися культивувати тонкі почуття в такому середовищі, де й надалі панували важкий кулак і лайлива пелька. У шістнадцять років він уже встиг рік попрацювати на складі місцевого супермаркету; мені батько влаштуватися на роботу не дозволяв. Однак Алекс і надалі читав і малював із більшим запалом, аніж той, який я почував будь до чого, і хоча й не переміг у тому конкурсі, до участі в якому його запросив учитель, але почувався цілком упевненим у своєму таланті й говорив про себе як про художника. Мистецтво було далеке від життя більшості емігрантів і мешканців Рузвельта — і, навіть просто називаючи себе митцем, Алекс і віддалявся від безпосереднього оточення, і створював навколо себе захисну ауру, яку інші поважали.

Адріана відчайдушно тужила за своїми друзями по той бік океану. Вона пішла з однієї їдальні, звільнилася з другої через те, що переплутала замовлення. Іноді телефонувала вночі моїй мамі. Мама казала, що Адріана ніколи не скаржилася, натомість багато говорила про стару країну, згадувала в деталях, як вони гралися разом, пригадувала вулиці, на яких гралися… Мама терпляче її вислуховувала, та не бажала глибоко занурюватися в Адине життя.

На кілька тижнів у проміжку між різними роботами Ада опинялась удома з братом, котрий цілими днями пив і дивився телевізор. Вона почала зав'язувати собі життя. Помешкання Круків стало фортецею самотності: кожен із мешканців дедалі глибше занурювався у світ власних фантазій та ілюзій. Ада настільки усунулася від усього, стверджував Алекс, що дзеркала образились і перестали її відбивати.

Він помітив це, коли зайшов до її кімнати і сказав матері, що виходить із дому. Вона лежала, згорнувшись на подвійному ліжку, звідки багато днів не вставала, її очі не мали виразу, губи були бліді.

— Мамо, — сказав молодий чоловік із волоссям до плечей. — Я незабаром піду.

Вона лежала, ледве дихаючи, порожніми очима дивилась у стелю. Виходячи, він поглянув у дзеркало і побачив, що в ньому на ліжку нікого немає.

— Мамо, встань і поїж!

Вона не поворухнулася. Що ж робити?

— Мамо, припини!

Він хотів піти з дому: розумів, що якщо цього не зробить, то скінчить так само, як Пол.

Вона хотіла, щоби він лишився.

— Облиш мене, — сказала вона.

Наляканий, Алекс тихо вийшов і знайшов дядька Віктора, який сидів у своїй кімнаті, дивлячись старий чорно-білий телевізор.

— Вип'ємо? — спитав Віктор.

— Ага, — сказав Алекс.

Віктор налив йому горілки і приготувався слухати. Алекс говорив — а в якийсь момент Віктор підвівся і закружляв на місці. Він крутився і крутився, аж Алексові почало паморочитись у голові, й гнів його змінився здивуванням.

11

Пізно вранці в суботу — у квітні того року, як я пішов у сьомий клас, — я попросив батька підвезти мене до Рузвельта: він саме їхав туди до колишнього пацієнта.

Я зайшов до Круків без попередження.

Мені відчинила Адріана з цигаркою в руці. Вона трохи закинула голову, показуючи обличчя з найбільш вигідного боку. Навколо її очей темніли кола, наче їх, ніби правильні номери відповідей, обвів у тесті схвильований учень.

Побачивши мене, вона всміхнулася.

— Його немає, — сказала Ада, — але заходь.

Вона посадила мене на твердий стілець у вітальні. Усі штори було опущено. Я чув, як у сусідній кімнаті кашляє Віктор. У квартирі було душно і накурено. Так я вперше побачив шпалери зі сценами полювання, наклеєні на честь Антона. Дивлячись на неї, я насилу впізнавав ту красуню, котру, підстрибнувши, поцілував кілька років тому. Проте її присутність наповнювала кімнату. Фіранки бриніли нею, стілець послужливо ставав навшпиньки. Хоча вона ще не промовила і слова, її очі — такі схожі на Алексові — засяяли, наче вона почула мої думки.

— Ти нагадуєш мені Антона, — сказала вона, дихнувши винним запахом.

— Поета?

Здавалося, ми обоє стерли той невдалий виступ із пам’яті.

Я знизав плечима. Мене не надто тішило порівняння з поетом. Ліпше б із рок-зіркою, з космонавтом…

— Мати, певно, тобою пишається, — ні з того ні з сього сказала вона.

Я знітився й відвів погляд.

— Алекс — гарний художник, — сказав я, не даючи тиші, яка чигала на зелених шпалерах, ковтнути нас.

Ада подивилася на мене, мовби я — це дослід, який її дещо напружує.

— Мене колись прозивали жирафою, — тихо розсміявшись, промовила вона.

Вона простягла руку і погладила мене по голові. Я був із батьком у перукарні, де мене підстригли під їжачка. Мені раптом захотілося мати таке довге волосся, як в Алекса. Від дотику Адиної руки до осоружної щетини мене пересмикнуло.

Віктор знову закашляв. У помешканні внизу хтось поставив платівку з «Травіатою» (мама дуже любила оперу, постійно брала платівки у бібліотеці, тож я часто слухав музику разом із нею).

— Ти як поет, — повторила вона, опустивши повіки над палахкими очима.

Повітря було вологе, і я відчув, як у грудях і в руках поколює. Ада закурила.

Її обличчя було дуже близько до мого. Я майже відчував запах диму та їдальняного жиру, що пробивався крізь запах мила.

Вона взяла мене за руку, погладила пальці, приклала до чола, до носа, торкнулася ними губ, підборіддя. Урешті піднесла мою руку собі до грудей, і ми обоє тихо ахнули.

Вона приклала мою руку до грудей…

Це тривало всього кілька годин — хоч би що це означало: час гнучкий, і не виміряти його ні хвилинами, ні піщинами, ні водою в клепсидрі. У якомусь сенсі кінця тому не було.

Нас охопили те піднесення і та гострота відчуттів, які супроводжують перехід будь-якої межі. Ми знали: те, що ми бачили в житті, що робили, змінити неможливо, і, певно, саме цього й хотіли — іншого, зміненого