Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих

Лотгар це прекрасно розумів. Групенфюрер, звичайно, мав рацію. Ну що ж, він, Лотгар, ще зведе порахунки з капітаном Руппертом.

Для штурмбанфюрера настала пора ненормованої праці. Лотгар вирішив вести допит до тих пір, поки не буде знати все, що тільки можна знати про Беніту. Вислухав, звичайно, і професора фон Геннінга. Професор трактував його зверхньо, даючи йому зрозуміти, що власне його, Лотгара, він вважає відповідальним за зникнення Беміти.

— Треба було пильніше стерегти мою віллу, пане штурмбанфюрер, — різко зауважив фон Геннінг. — Не витрачайте, пане, часу на балачки зі мною, а беріться по-справжньому до роботи.

— А може, Беніта вийшла з вілли вже вранці? — спитав Лотгар.

— Жартуєте! — гаркнув професор. — Я не раджу вам, пане, жартувати зі мною. Коли я повернувся додому, Беніти вже не було.

— Чи у вас зникнули ще якісь речі, крім вечірнього плаття, плаща й сумочки?

— Ні, нічого більше не зникнуло, — сказав професор. — Але Беніта мала при собі ключі від сейфа. Ви розумієте? Ключі від мого сталевого сейфа.

— Це необережність, — зауважив Лотгар.

— Ні, необережністю було доручати вам охорону моєї особи, — відрізав професор.

Фон Геннінг вийшов з кабінету Лотгара, навіть не подавши руки на прощання. І Лотгар, звісно, знав, що професор може собі це дозволити, що професора ще перед війною приймав у своїй віллі на Берхтесгаден сам фюрер.

Лотгар звелів викликати до нього Клосса, але перед цим вирішив допитати ще спійману Руппертом дівчину. Як і належало сподіватися, вона все заперечувала.

— Той пан помилився, — шептала. — Я з ним незнайома.

Лотгар придивлявся до цієї дівчини, яка сиділа біля дверей у нього в кабінеті. Він знав, що звичайною розмовою з неї нічого не витягнеш; потрібно застосувати значно різкіші методи, але якщо їх застосує, то ця дівчина навряд чи витримає їх.

— У тебе є тільки один шанс на порятунок: сказати правду, — заговорив Лотгар. — Ми вимагаємо від тебе небагато: твій контакт і адреси.

— Я не розумію, чого ви хочете від мене.

— Раджу тобі подумати. Я покажу тобі людей, котрі теж твердили, що нічого не знають. Побачиш, який тепер у них вигляд.

Дівчина мовчала. Чи сказане вплинуло на неї?

— Кому ти віднесла документи, які тобі передав Рупперт? — закричав Лотгар. — Кому ти їх віднесла?

Заарештована міцно стиснула губи. Вона була страшенно бліда, в її очах Лотгар добачав страх, напевне страх, однак мовчала.

— Ми і так все знаємо, — спокійно заявив він. — Через годину вийдеш на волю, якщо скажеш…

Штурмбанфюрер схилився над нею. У пальцях він тримав запалену цигарку. Бачив зовсім близько перед собою обличчя Ганни й повільно наближав до її щоки тліючий вогник.

— Де Беніта фон Геннінг? — запитав.

— Я нічого не знаю, — почувся шепіт. — Я незнайома з цією пані.

— Ти, значить, уперта? Що ж, тим гірше для тебе. За годину по-іншому заспіваєш.

На порозі з’явився есесівець і повідомив про прибуття обер-лейтенанта Клосса.

— Нехай заходить, — сказав Лотгар і звелів вивести Ганну.

Вони зустрілися в дверях. Ганна не підвела голови, не глянула на нього, бо боялась, що Лотгар помітить в її очах щось таке, чого він не повинен помітити. Якби тільки Янек не видав її виразом своїм! Кров одплинула від Клоссового обличчя; Ганна побачила ще тільки жест, майже непомітний і недоречний жест: Клосс пересунув кобуру на живіт. Навіщо він це зробив? Не потрібно було цього робити.

— Впіймали гарну пташечку, — сказав Лотгар, — агентка польської розвідувальної мережі, — пояснив.

— Ви ліквідували всю мережу? — Клосс не усвідомлював, яким чудом вдається йому панувати над собою.

— Ні.

— Вона все розповіла? — запитав Клосс. Чи гестапівець відчув тремтіння його голосу?

— Розповість! — спокійно ствердив Лотгар.

Клосс, не чекаючи запрошення, сів у крісло.

— Може, не варто було п заарештовувати? — зауважив він.

— Прошу не втручатись до моїх справ! — розсердився Лотгар. Ще цього бракувало, щоб якийсь шмаркач з абверу повторював йому слова групенфюрера. — Я не для того вас викликав сюди, щоб вести розмови про польських агентів, заарештованих гестапо. — Лотгар холодно зиркнув на Клосса. — Вчорашній вечір ви провели з Бенітою фон Геннінг?

Клосс спокійно припалив цигарку.

— Вас погано поінформували, — відповів він. — На прогулянці з Бенітою я був позавчора. А про що, власне, йдеться?

— Відповідайте на запитання!

— Не подобається мені такий тон.

— Звикнете. — Тепер голос Лотгара став якимсь безбарвним. — Звідки ви знаєте, що звідси вам вдасться коли-небудь вийти?

— Все-таки я думаю, що вийду, — відповів Клосс. — Подзвоніть, будь ласка, до Беніти й запитайте, чи був я з нею вчора.

— Беніта фон Геннінг зникла, — заявив штурмбанфюрер. — А ви, пане Клосс, один із запідозрюваних.

— Жартуєте! — Тепер розлютився Клосс, Був це добре зіграний вибух люті. Клосс знав, як розмовляти з такими людьми. — Як ви смієте, — кричав він, — обвинувачувати німецького офіцера! Я — не Рупперт, Лотгаре! Зараз же буду дзвонити до Рєкке.

Цей блеф дав певні наслідки.

— Заспокойтеся, будь ласка, Клосс, — сказав Лотгар. — Поговоримо…

І штурмбанфюрер почав випитувати про Беніту, про їхнє знайомство. Клосс, не втрачаючи почуття пильності, відповідав і водночас не переставав думати про Ганну. Ганна — тут. Як її вирвати з Алеї Шуха? Клосс усвідомлював, що це зробити так само важко, як і здобути папери Геннінга, однак він усвідомлював і те, що зробить все, аби врятувати дівчину.

Двома годинами пізніше ці ж думки повторив Клосс і в невеликому, оточеному садком будиночку на Мокотові, де мешкав Марцін. Марцін був схвильований і стривожений, про Ганну не хотів навіть і говорити Реаліст, він не любив обговорювати планів, які, па його думку, не можна було виконати.

— Явку в антикварній крамниці і всі адреси, відомі Ганні, я вважаю, провалено, — відзначив він. — Тверезо розмірковуючи, думаю, що й тебе викрито. Не знаю ще, чи Центр, бува, не видасть розпорядження залишити роботу й тобі.

Клосс сидів навпроти нього, затуливши обличчя руками.

— Ганна не скаже нічого.

Марцін не підтвердив цієї думки й не заперечив її. Він знав, що робиться на Алеї Шуха, не хотів себе обманювати і був готовий до всього. Клосса він теж розумів, але розумів і те, що єдиним реальним виходом з нової ситуації було примирення з обставинами, що склалися.

— А якщо… — по тривалій мовчанці озвався Марцін. — Нам залишається тільки одне: чекати.

— Ні! — спалахнув Клосс. — Я не можу чекати!

— А що ти можеш зробити?

— Не знаю, — відповів той. — У такому стані думки не лізуть в голову.

11

Капітан Рупперт все ще не втрачав надій. Він все ще вірив, що станеться якась подія, яка допоможе йому вибратися з тенет. Отож сидів біля піаніно і грав