Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

лише одне, що Борис Ілліч Олійник опинився на протилежнім березі від того, де ми всі разом пробували в «Дніпрі». Ця метаморфоза тяжка мені. Коли на партійних зборах було запропоновано створити оргкомітет по укладанню «Руху» (тоді ще без цієї назви), створили оргкомітет в складі всього парткому, який очолював Б. Олійник. Він не брав участі в тих засіданнях, в написанні програми, але формально й далі входив до оргкомітету. Пам’ятаю, я зустрів його в коридорі навпроти конференц-залу, він ішов, у його руці була папочка з програмою Руху, вона пекла йому руку. Я знав, що то, але запитав. Він страшенно скривився, махнув рукою, а, це, мовляв, і таке… «Написали рухуї». «Я – один з них». Потім на вибори до Верховної Ради CPCP він увійшов до складу сотки (Горбачов) – ста кандидатів від партії, поїхав на зустріч з комуністами в Донецьк і там від нього зажадали визначитися, з ким він. Так, він і тоді не був з Рухом, називав рухівців тільки рухуями. Вернувся з Донецька, а тут його ще «підкачали» його нові подільники, і він виступив у газеті проти «рухуїв». Так прокопав рів поміж собою і колишніми товаришами. Рів, схоже, назавжди.

Ми всі розуміємо, ідеологія – річ складна. У програмі компартії звабливі гасла. Але й диктатура пролетаріату, якої ніколи не було, а була диктатура партії, а в ній диктатура вождів, і ленінське «моральне все, що служить справі пролетаріату», й голодомори, і тридцять сьомий. Але хтось може повірити, що лінію можна відновити на чистому ватмані. Одначе немає й цього, та й хто це може зробити в цій новій-старій компартії, нову глибоку наукову розробку? Симоненки, з їхнім комсомольським світоглядом і багажем. Якщо ти комуніст – ти не українець, якщо ти українець – ти не комуніст. Бо КПУ – послідовно російсько-совітська. Але я й не про це. А про те, що у нас компартія завжди була антиукраїнською, від Муравйова, коли всіх стріляли за літеру «і», до Брежнєва й до наших днів. Україна і компартія несумісні. І зараз у них усі засідання, всі документи – російськомовні, і вектор один – на Москву. Як же Борис, таки ж селянський син, з доброю селянською мудрістю і ментальністю, хистом і розумом, українською кров’ю, так міцно впаявся в ту потворну безживну структуру. Написав оце все… І замислився. Багато в чому я неправий щодо Б. Олійника. Вихлюпнулося… Бо ж у нього багато сталого, значного – від народу. І мислення в народному ключі, зокрема в поезії. Він обійняв нею майже всі сторони нашого життя. Широко. Глибоко. Навіть на терені, мовби й не властивому йому, коханні, в нього хороші, щирі вірші. Але було й щось інше, що повело його по кривій все далі й далі від села, від України. Думаю всіляко. Перечитуючи його вірші, вловлюю, що всі оті козаки, шаблі – ширма, антураж, не справжнє.

Володимир Коломієць, талановитий поет, залюблений в українське слово, в український фольклор (на прізвисько «Маруся» – червонів при розмовах про інтим), вів відділ поезії: рівно, уважно, залучав до співпраці в журналі багато молоді, хоч трохи й потурав деяким своїм друзям. Був «тихим» патріотом, через свою совість не переступав. Якось у жовтневий номер не було нічого, а мало бути, і я замовив Володі вірш, він написав. У вірші йшли рефреном слова: «Якби я жив в сімнадцятому році, я те ж би штурмував зимовий». Там були й такі слова: «Щоб на Вкраїні бачилась Україна, розвоєм мислі і розвоєм слова». Вірш було витрактувано: що ми закликаємо штурмувати нинішні зимові палаци. Ось так здебільшого буває в житті. Про хорошу людину мовби й сказати нічого, ніяких «вибриків» чи хоча б дивацтв. Ми з ним, з сім’ями, провели літній місяць в у Холодному Яру, отаборилися в лісі, в порожній лісниковій хаті, яка заросла бур’яном вище вікон – я взяв косу і викосив бур’ян і одразу стало ширше, світліше – спали на сіні, на клуні всю ніч кричить сич – я стріляю з рушниці, відлякую, – ловимо рибу, збираємо гриби. І – пустка, глушина. Володя – спокійний, уважний, працьовитий, кожної вільної хвилини віршує або бавиться з малою – зразковий сім’янин, батько, поет. Мовби трохи рафінований, а насправді глибинно-народний, з його болями, з його поетикою.

Прозою в журналі впродовж довгого часу відав Борис Комар, дитячий письменник, який мав бездоганний «прозовий» смак. Але не тільки в царині літератури. У нього на столі безнастанно диринькотів телефон, дзвонили «дєвочкі», Борис був «невситимолюбний» і «всеїдний» на цьому полі.

…Тільки один випадок. Борис у Ірпені, в нього молодиця. Хтось із заздрості подзвонив його дружині Зої і сказав, що Борис захворів. Вона приїхала. Двері кімнати замкнені. Але їй почувся якийсь підозрілий звук. Вона взяла стільця і сіла під дверима. Другий поверх. Борис показує молодиці, щоб спускалась по простирадлу через балкон. Вона йому у відповідь дулю. Тоді він сам. А тиша – сакральна. Тільки іноді проходять електрички. За першою він схопився з ліжка і всунув одну ногу в холошу. Електричка пройшла. Борис стоїть на одній нозі. За другою відчинив балкон і прив’язав простирадло. За третьою спускався. А внизу жив Степан Олійник. Побачив у вікні босі ноги, втратив свідомість. Борис забіг до одного письменника, дав ключ, попросив сказати Зої, що в Борисовій кімнаті ночувала його сестра. А сам поїхав додому і зустрів Зою з криком: «Де ти їздиш?» – так як напад – кращий спосіб захисту. Вболівав за журнал, пишався, коли нас гудило начальство (але волів, щоб гострі матеріали йшли не по його відділу), знавець рідної мови, її адепт і захисник. Лагідний вдачею, трохи хитрий. Хороший працівник.

Одного разу він врятував нас від вельми лихого для всіх редакцій автора – Григорія Овчарова, колишнього секретаря Скрипника, репресованого і потім реабілітованого. Своє життя по реабілітації той поклав на розвінчання «ворожості» Чумака, Заливного, Еллана-Блакитного, а далі – Тичини, Рильського, Сосюри. Писав усілякі замітки з приводу окремих віршів та життєвих епізодів (їх іноді друкували газети) та сотворив велетенський «розвінчувальний» опус, який носив по редакціях літературних журналів. Прийшов він і до нас, поклав на стіл рукопис і одразу повів мову про «ворогів радянської влади» – названих вище авторів.

І тоді Борис Комар сказав: «Шановний товаришу – (до того ми в обличчя Овчарова не бачили) – нащо це вам, нехай вже по Києву ходить той дурень Овчаров…» Автор опусу зблід: «Я і є Овчаров», схопив рукопис і вийшов з кімнати. І більше до нас не ходив.

Сьогодні я думаю, що той опус, ті його, Овчарова, інвективи, може, й не були