Ігор Астапенко - Чаполоч, Ігор Астапенко

мій стан був критичним. Як не дивно, вона погодилася: кілька разів крадькома приходила до мене й давала пити антибіотики. Секс повторювався ще тричі. Я поставив собі за мету будь-що-будь завоювати її довіру. Я впорався. Елла, сирота й наркоманка. Скоріш за все, вона не доживе до двадцяти п’яти, але мене тепер це мало турбує.

Чого ви з мене знущалися?

Ти зайшов на нашу територію.

Усе було не так легко: звіряча жорстокість підлітків могла би викликати в мене ненависть. Їхній пристрасний потяг до тваринного, дерзновенне нехтування цінностями так званого світу людей, несвідоме повернення до первісного, дикого, долюдського — усе це варте оплесків зашкарублими долонями самотнього людиноненависника. Та їхня несвідома жага до первобутнього не має нічого спільного з незайманістю світу до цивілізації.

Вони гасили об мою шкіру недопалки. Кидали на мене сміття. Лили солодку воду. Знімали на камеру мою безпомічність. Ховали свій страх в глузуванні. Невдало жартували в розмовах зі мною; одного дня зав’язали мені очі — влаштували профанний допит: мусив заговорити: імітував конвульсії — давали пігулки — не міг не приймати — ставало гірше — били — приставляли ножа до горла — не боявся — бачив галюцинації — кололи наркотики — тимчасово відходив — беріг рештки терпіння — бозна-як вижив.

Так тривало близько двох тижнів, і я мав діяти вкрай рішуче. За весь час мені вдалося переконати Еллу стати на мій бік. Ми домовилися, що вона організує вечірку, що мала стати моїми дверима на волю. Ставку було зроблено на наркотики. Була одна суттєва умова: Елла мала втекти разом зі мною. Чому? Їй нема чого втрачати.

Вони навіть принесли мені чисту білу сорочку. Я намагався триматися з ними на одній хвилі. Маленькими ковтками пив горілку — не мав права п’яніти. Старша дівчина набивала скрутки коноплею і щоразу кидала недовірливі погляди в мій бік. Двоє парубків танцювали під якесь реґґі. Елла цілувалася з третім. Я ж чекав заповітного моменту втечі.

За дві години відчув, що треба починати діяти. Я запропонував їм випити, а Елла підсипала їм у чарки снодійне. Іще через півгодини переді мною лежали четверо підлітків у відключці й дівчина з ключами від замків. Я наніс кілька сильних ударів напівпритомному найстаршому хлопцеві й забрав його одяг. Тоді з усієї сили копнув ногою в обличчя двох інших. З одного зняв куртку, з другого — взуття. Дівчину не чіпав — тільки заклеїв рот скотчем і плюнув на неї. У її кишенях знайшов невелику суму грошей. Усіх чотирьох облив горілкою. Наостанок присів. Не стримався — іще раз наніс по два потужних удари ногою кожному, крім дівчини. Викурив скрутку. Випив сто оковитої. З усієї сили вилаявся.

Міг одразу позбутися Елли, але не став. Ми вийшли з приміщення близько півночі й вирушили в бік лісу. Мали йти дуже швидко й без зупинок. До того часу, як нас мали почати шукати, у нас було не більше десяти-дванадцяти годин. Ішли мовчки, вона хотіла тримати мене за руку — відмовив, щодвадцять хвилин курили одну на двох, кашляли, спиралися руками об коліна, важко дихали, перезиралися — йшли далі вздовж лісу. Ряднина пітьми була наче на нас шита.

...

Коли почало світати, притомлені, ми заснули на узліссі, підклавши під себе одяг і схиливши голови на вологу колоду. Елла поклала голову мені на плече, і я не став її відштовхувати. Здається, тоді мені снилося стадо зубрів, і я в розпачі прокинувся. Мав будь-що-будь покинути дівчину. Обережно прибрав руку, одягнув наплічник і швидко покрокував геть. Лишив їй на пам’ять старого ножа.

Біг, і було легко. Чхав я на трикляте дихання.

ХІІІ

Злиденне й нікчемне ти,

матеріальне і німе с л о в о

на цьому пласкому білому

тілі вбитого дерева,

супроти вилитого на ю н і в е р с у м

несповідимого простору!

Цей примарний біло-чорний сказ, сув’яззю знаків зітканий,

— усього лиш незграбна імітація тіней колосального сущого.

Навік роковане бути стороннім ти, зроджене слово,

бо спочатку була думка, і думка була про слово.

Ліпша за все, що станеться після, думка.

Достеменним незнанням про осяяна думка.

Народжена світом незаймана думка. До

болю

геніальна

думка.

...

Переступивши через розпач, розкришивши весь хліб власного духу

на землю обітовану,

змайструвавши хрест для віри,

зібравши зусилля,

тіло

задля

інертного руху невідь-куди,

я балансую

межи ще і вже.

Двигун тіла

впевнено слабне —

аморфність спиває адреналін

— густим хупавим лісом

розростаються

метастази

байдужості.

У бога бозна-скільки болить ребро.

І лінь навіть дихати. Думати про те, що лінь навіть дихати. Боятися перестати. Під корою головного мозку виношувати страх відходу в засвіти аж до з’яви тієї, що...

...

Я критично погано відчуваю тіло останніми днями. Дихання налите важкістю. Враження, наче хтось не може видобути звук із сопілки. Кола мого кровообігу — колеса з пробитими шинами циркового велосипеду. Густий кашель виштовхує з нутра гидке харкотиння — обридливе відлуння, голова болить. Я п’ю холодну воду, але вдається тільки давитись ковтками. Кім’яхи крапель крові з носа падають у долоні.

Шубовсть

у багряну воду

схарапуджене

серце

людини.

...

Я вже близько до заходу країни. Скоріш за все, зараз квітень-місяць. Окрім наплічника, мені доводиться тягти за собою ще два клунки з одягом. Це сповільнює мій рух, але я ще тримаюся нормально. У трьох крайніх селах мене прийняли за юродивого — допомогли окуляри й шапка. Запах од мене теж досить переконливий: останній раз я підмивався близько трьох тижнів тому. Борода росте, під нігтями вже можна садити квіти зла.

...

Мені варто чимскоріш сховатися в гори. За ідеальних умов через днів шість-дев’ять я зможу поєднатися з ними. Там мене буде важче знайти. Я стану подібним до дерева

хвойного гірського пралісу,

бур’янним бадиллям

смарагдової полонини,

відтінню звуку трембіти,

камінням плаю порослого.

Горою, якою підніматимуться

до великої безодні

сучасної людини.

...

Сонце омите й овид[27] царственний. Вечір-хлопчик ноги в гущавині чорній майталачить. Чую скрики свобідного пташшя — людина в мені горить од власної мізерії. Очі, дурні ви очі, тримаєте святий виднокруг, сльозою вмитий, а ввібрати його не здатні! І глибше нього зазирнути не здатні. А там — те саме, що сьогобіч горизонту. Мо’, одна сплакана людина там шле свою спраглу думку одному безпритульному бородатому чоловікові

з кілкою

квіткою серця

тут.

...

Хлопчик із залізним билом у руках вибиває у дзвіниці пил із ряси всевишнього — об його зап’ястя вдаряється відлуння.

Які вони — вуха отця, що в них уливаються сотні тисяч металевих мелодій людської віри?

...

Ми сильна вода, Лянь.

Так каже твоя