Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Цікава ще й така деталь: Іра була твердо переконана (хоч я їй про свою родину нічого не розповідав, бо не хотіла того), що моє дитинство і мій Житомир сповнені світла і добронастроєності. Так воно, коли подумати, й було. І то тому, подумалося мені тепер, що на сторожі того світла, як суворий і непохитний вартовий чи сторож, стояла мати, а отже, ж і н к а. Без цієї передумови ніяке щастя неможливе.

38

Така диспозиція склалася перед нашою спільною поїздкою до Житомира. На автовокзал Іра прийшла в легкій блакитній сукенці, засмагла, змолоділа, із чудовою усмішкою, яка прегарно квітла на її довгообразому обличчі. Від неї струмував справдешній чар, і я, довго не бачившись із нею, був зачарований. Про день поїздки повідомила коротенькою цидулкою, заадресованою на ту ж таки Головпошту, до запитання, отже, поїздка мала відбутися останньої декади серпня, адже в неї невдовзі починалася робота, а в мене — навчання в аспірантурі; з роботи у станційній школі я вже розрахувався, але продовжував жити в господині, поки влаштуюся до аспірантського гуртожитку.

— Як виглядаю? — спитала, злегка прокрутившись.

— Чудово, — щиро сказав я. — З’єднання неба й сонця.

— А ти чомусь посірів, — мовила, задоволена моїм компліментом. — Заїла наука?

— О ні, — сказав я. — Наука для мене також — небо й сонце.

— Але зовні того не видно.

— З простої причини, — сказав я. — Твоє небо й сонце на тобі, а моє — в мені.

— Знову афоризми? — розсміялася вона. — Заскучила вже за твоєю мудрістю.

— Такий уже маю ґандж. Мусиш звикати.

— Ідеально було б, коли б сонце й небо було й усередині, і зовні, — сказала, так само сяючи всмішкою.

— Природа ощадна, — відповів, — тож небо й сонце вміють розподіляти свої дари.

— Трохи відвикла від твого гострослів’я, — прорекла, пильно позирнувши.

— Вибач! — чемно схилив голову.

Ми сіли до автобуса, і перше, що вчинив, коли той рушив, — віддав Ірі написані, але невідіслані листи.

— Це мені дуже цікаво, — сказала й відразу ж поринула в читання.

Я скоса позирав на неї, зрештою, цієї паузи було треба, щоб заспокоїтися, бо й справді її появою схвилювався.

Листи прочитала швидко, а може, тільки перебігла очима.

— Ґрунтовніше прочитаю на самоті, — сказала, складаючи аркуші. — Чудові листи, але, як на мене, засухі й раціоналістичні.

— Інтерес епістолярії, — сказав, — в інформації, яку подає.

— А хіба мої листи несли якусь інформацію? — здивувалася вона.

— І немалу, — сказав я, — інформацію твоєї душі.

— І ти все раціоналістично заналізував? — терпко мовила.

— Так само, як ти — інформацію мою, — прорік спокійно. — Це нормально.

— Не аналізувала твоєї інформації, тільки сприймала. Це не те саме.

Фраза вийшла цікава, вона й справді недурна дівчина.

— До речі, як поясниш таке, — спитала, — твої листи не є відповідями на мої, а писані ніби безвідносно.

— Це робив спеціально, — мовив. — Твої листи також не є відповідями на мої, а ти завжди вимагала рівних можливостей, отож пристав на цю гру.

— Знущаєшся?

— Та Боже борони! — скрикнув. — Просто листи відбивають дійсність: ми жили в різних сферах і паралельно, такі й листи. Шкода, що вони тобі не сподобалися.

— Вони мені сподобалися, і я сказала: чудові листи! Але… ні, не скажу…

— У них багато мене, а мало тебе, — доказав я.

І знову побачив той погляд-блискавку, що так гостро вмів спалахувати.

— Може, й так, — сказала. — Зрештою, це не має значення.

За цим увіч стояло: я тобі виливала душу, а ти ніяк на те не зреагував. Але я зреагував. Річ у тім, що, бувши переконаний: вона в своїх епістоліях творила символічні ряди, я, використовуючи ці ряди й подібну поетику, створив у своїх листах ряд інших, але складніших і захованіших символів, тобто то були справдешні листи-ребуси — ось звідки початки моєї творчості й пристрасті до кросвордів. Але вона (можливо, через поверхове прочитання) того, здається, не второпала.

— Листи не читаються, коли адресат поряд, — м’яко сказав. — Побудеш із ними на самоті й побачиш: там багато є тебе і мене, тобто нас. Але читай вдумливо й без поспіху.

Маєш рацію, сказала, відкриваючи сумочку. — До речі, і я дещо захопила. Мої дитячі фотокартки, якщо тобі цікаво.

І вона, сховавши листи, витягла конверта із фотокартками.

Це й справді було цікаво: і листами, і фотокартками впроваджувала мене у своє дитинство, ніби й справді бажала, щоб я її від того тягару звільнив.

Пильно розглядав старі, неякісні, увіч аматорські світлини: там була маленька дівчинка в незугарній одежі (зрештою, всі ми тоді ходили в незугарній одежі), яка дивилася на світ настороженим вовченям. Але на жодній не було ані батька, ані матері.

— Хто це фотографував? — спитав я.

— Хто ж, як не батько! Але фотограф із нього кепський. Окрім того, не любила фотографуватися, а він мене примушував, через це й дивлюся таким вовченям.

— А тебе примушувати не можна! — сказав я.

— О, це точно! — сказала, засміявшись. — Тоді стаю недобра. Я вільна пташка, і в клітку заганяти мене не можна.

Я це знав. Мимохіть мигнула думка: яка величезна різниця між цими фотокартками і тими, що бачив у господині. Воїстину — два різні світи: там спокій, злагода, любов, тут — вовченя, яке помістили в зоопарк, чи пташка, зачинена в клітці.

— Це знято в Житомирі? — спитав.

— Так! Через це й захотіла тобі показати, щоб ти пізнав мій Житомир, неподібний до твого.

— По-моєму, нічого не знаєш про мій Житомир, — спокійно сказав.

— Дещо, — мовила, загадково всміхнувшись. — Подивися ще на цю. Знаєш цього чоловіка?

І вона подала маленьку знімку, з якої дивився на мене молодий мій батько. І хоча для мене вже не було відкриттям, що наші родини між собою пов’язані, не міг не вразитися, очевидячки, тому, що вона раптом відкривала переді мною свої карти.

— Здається, це мій батько, — сказав розгублено. — Де ти це взяла?

— Моя мати після того, як твій батько помер і вона повернулася із Житомира, викинула цю фотокартку у сміття, не подерла, а викинула, а я підібрала.

Отже, Іра цілком перестала грати зі мною щодо нашої родинної історії в кота-мишей і прямо про те зголошувала. Я ж до цього готовий не був, цим і зумовлене моє замішання.

— Прізвище твоєї матері — Калиновська? — спитав я.

— Так, — відповіла. — І, по-моєму, ти давно це знаєш.

— Але звідки? — спитав обережно. — І чому того певна?

— Я ж відьмочка, — грайливо повела очима. — Писала ж тобі, що вмію відганяти хмари.

— Ні, серйозно, — спитав я, — з чого взяла, що знаю про це?

— Нутром відчувала, — таки серйозно відказала вона.

— Отже, ми з тобою грались у кота й мишу?

— Мабуть, — усміхнулася твердо. — От чому часом тебе боюсь. Боюся твого розуму.

— Справді, здогадувався, що твоя мати — Калиновська, мовив я задумливо. — Її саму не раз бачив, бо заходила до нас. Дещо з тієї історії знаю, але більше — ні.

— Мама заходила до вас? — здивовано спитала Іра.

— Так, не раз, — звістив я. — І мати моя ставилася до неї цілком неревниво. Знала і її київську адресу, вони навіть трохи листувалися. А коли батько помер, надіслала телеграму.

— Та телеграма була, як грім із ясного неба, — сказала мені в тон Іра. — Батько лютував. І саме тоді мати збунтувалася. Сказала: або поїде на похорон, або піде з дому. І батько вперше в житті здався й відпустив її. Була відсутня кілька днів, а приїхала ніби цілком спокійна. Тоді й викинула ту фотографію. Тепер ти розумієш, чому не могла завести тебе у свою родину?

— І раніше це розумів, — сказав, — тож жодних претензій. Але не все в цій історії ясне.

— Що ж тобі не ясно? — спитала Іра.

— Коли Кал… тобто твоя мати тримала цю фотокартку аж до батькової смерті, то це значить, що любила його?

— Саме це і створювало пекло в нашому домі, — відказала Іра якимсь сирим чи сірим голосом. — Відтак і моє дитинство складалося з прикрощів та потрясінь, поламане й понівечене.

— Але чому вирішила відкритися? — спитав.

— Щоб раз і назавжди з тим покінчити, — твердо мовила. — Як мама, коли викинула цю фотокартку. Хочеш, віддам її тобі?

— Хочу! — сказав я.

Знову взяв світлину й роздивився. Була потерта, вилиняла, але ліпшої якості, як ті, що робив з Іри її батько. Замолоду мій тато був красенем, із видимою, зовнішньою ознакою мужності, саме такі, не в міру мені, жінкам і подобаються.

— Гаразд, сказав, ховаючи фото в нагрудну кишеню сорочки. — Але все одно, мені не все ясно.

— Що ж тобі не ясно?

— Наскільки знаю, не батько мій покинув твою матір, а вона його.

— Так, — згодилася Іра. — Коли твого батька посадили, це було, здається, тридцять четвертого…

— Мого батька садили? — спитав зчудовано я.

— А ти й не знав? — з торжеством спитала Іра. — Отже, і від тебе в домі щось ховали.

Сказати правду, про щось подібне здогадувався: мати прохопилася кілька разів, що батька "тягали", але коли я спитав, що це значить, вона відрізала: "Ліпше тобі цього не знати!"

Іра увіч тішилася паузою, що поміж нас провисла, бо таки вразила мене. Цього разу по-справжньому.

— Але я й справді не знав, що він сидів, — витис знічено.

— Бачиш, — легко сказала, — наша поїздка до Житомира складається із сюрпризів. Але це ще не кінець. Мама була від нього вагітна, хоч вони не встигли одружитися. Твій батько мав щодо цього тверді наміри, але про материну вагітність не знав, бо, коли його посадили, не відала того й вона.

— Хочеш сказати, — пробелькотів я, — хочеш сказати… що твоя старша сестра…

— Так, сестра й твоя, — з торжеством мовила Іра.

— Але звідки все те знаєш? — зачудувався. — Мати тобі розповіла?

— Недавно, коли її вдарив інсульт. Мову трохи відібрало, але говорити могла. Отож у лікарні, коли думала, що помре, ніби висповідалася переді мною, бо почувалася винною.

— Неймовірні речі! — проказав я. — А пізніше мій батько знав, що твоя сестра — його дочка?

— Цього мама не сказала. Може, знав, а може, й ні. Коли його забрали, була певна, що пропав навіки, бо минули роки, а від нього — ані звістки. Тоді всі знали: як забирали, то людина вже не поверталася. Отож їй зустрівся мій батько і взяв її вже з дитиною. Не відмовилася, тяжко було самій. Але тридцять дев’ятого він повернувся, тоді мама була вже одружена й ходила вагітна мною. Я ж старша тебе на два роки.

— А мій брат, — сповістив я, — твій ровесник.

— Можливо. Отже, мама не могла до нього повернутися, і він одружився з твоєю матір’ю.

— Але чому твій батько до нього ревнував?

— Це вже моя дурна заслуга, — сумно всміхнулася Іра. — Сказала тобі неправду того разу: не сестра через мене її виказала, а таки я.