Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

У мене до тебе справа.

— Геть! — закричала в божевільному гніві Софія.— Геть! Інакше покличу людей і вижену тебе, як паршиву собаку! Не смій до мене ходити... Не смій!

Трохим Іванович злякався, схопив свою шапку, швидко вибіг за двері, а Софія, покликавши до себе служницю, суворо наказала їй не пускати більше в дім Трохима.

Зоставшись сама, Софія почала думати над тим, як би дістати листи Якова.

Надвечір до столяра Македона прийшов урядник. Спитавши господарів про якісь революційні прокламації, він тут же приступив до обшуку. Все переривши у скрині і в шафі, відкрив потім у столі ящик, забрав листи, одержані від сина з передових позицій, а через півгодини вручив їх Софії Іванівні.

Сидячи біля каміна, вона перечитувала кожний лист по кілька разів, а потім кидала його у вогонь.

28

Морози стояли міцні, лютневі. По базару вешталися безпритульні діти, батьки яких загинули на війні. Діти випрошували у крамарів копійку або шматочок хліба. Милостину, давали рідко, і було вже кілька випадків, коли отаких ось бездомних дітей знаходили на ранок мертвими біля ларків.

На початку березня по слободі, як вихор, пронеслася незвичайна вість — скинуто з престолу царя, в Петрограді — революція.

Чув про це і Трохим Іванович, але не повірив... Як можна царя скинути?.. Він не висловлював своєї думки, а тільки слухав інших і знав, що поліція вже заарештувала кілька чоловік за розповсюдження подібних чуток. Але з уст в уста ця вість передавалася з неймовірною швидкістю, і тільки тоді стражники перестали тягти людей до поліції, коли у слободу доставили газети.

Трохим Іванович сидів у бакалійній крамниці, роздумуючи над тим, яке ж то буде життя без царя. Хто правитиме Росією? Міністри? Цариця? А може, це тільки чутки і більше нічого? Кажуть, газети прибули, але цих газет не бачив Трохим Іванович, а коли своїми очима не бачив, як можна таким чуткам вірити?

Та сумніви його скоро розвіялись. До крамниці зайшла група селян, і один з них, витягнувши з кишені акуратно складений папір, почав обережно його розгортати.

— З станції ми. Возили цибулю... Ну, здали все як годиться. Вже додому зібралися їхати, коли ось він, Степан, побачив поїзд. "Стійте,— каже,— братці, подивимось". Стали ми на пероні. Все ближче, ближче поїзд, а в поїзді солдати з фронту їдуть на Петроград. Всього хвилиночку постояли на нашій станції та й поїхали собі далі. Так вони теж відносно царя... "Нема, мовляв, Миколашки... По шапці дали царю". Тицьнули в руки нам ось цю листівку. "Прочитайте, хлопці, там все як є описано і розписано". Ну, а ми, сам знаєш, у грамоті не сильні. Цього діла не навчались. Прийшли оце до тебе, може, прочитаєш, га?

Трохим Іванович нерішуче взяв до рук листівку, зиркнув на двері, замкнув їх на гачок, почав читати пошепки.

— "Тайны царского двора",— і затих, вдивляючись у напружені обличчя візників, в їхні очі, що світилися нетерплячою цікавістю й жадобою швидше про все дізнатися.

— Ви ж дивіться, коли щось трапиться, знати, мовляв, нічого не знаєм, чути нічого не чули. Ясно? — попередив їх Трохим Іванович.

— Ясно. А ти, Івановичу, не томи, ти читай.

— "Последние часы царствования Николая Второго. В ночь со второго на третье марта, в четыре часа двадцать минут утра, корреспондент "Утра России", добравшись на дежурном паровозе номер шестьсот сорок два из Вишеры на ст. Старая Русса, имел возможность встретить здесь царский поезд и был свидетелем событий, предшествовавших отречению Николая Второго".

— Значить, правда. Даремно людей садили під арешт.

— Та ще й били. А тут ось всі як є таємниці царського двору описуються.

* — Читай далі.

— "Поездов было два. Впереди шел свитский поезд литера "Б" под командой командующего железнодорожной полосой генерал-майора Цабеля. Поезд шел в полном составе с полуротой железнодорожного полка и двадцатью человеками сводного полка, остальная охрана разбежалась".

— Ясно, царя нема, значить, і воювати не треба.

— Не про те йдеться. Охорона царська розбіглася.

— Та я ж чую.

— "На ст. Вишера государь был вызван государынею в Царское Село. Оказалось, что государю не была доложена ни одна телеграмма М. В. Родзянко".

— Ховали від нього, тому й таємниці.

— "Не были доложены и телеграммы главнокомандующих, за исключением первой, посланной генерал-адъютантом Алексеевым. Кругом еще не было никого. Только дряхлый старик гр. Фредерике..."

— Не нашої фамілії, мабуть, з німців.

— Хто його знає, якої він породи.

— "...знаменитый адмирал Нилов и бывший командир гвардейского экипажа, а впоследствии дежурный генерал свиты его величества и комендант царского поезда, он же дворцовый комендант Воейков. Спутники государя много пили".

— І вина різні, й горілку, напевно, дудлили відрами.

— Для чого відрами? Пани — вони з пляшок прохлаждаю-ться!

— "Адмирал Нилов настойчиво уговаривал государя пить. Больше всего Воейков и Нилов боялись, как бы государь не узнал правды. О том, что происходит, царь ничего не знал".

— Приховували правду від царя. Ловкачі!

— "В ночь под первое марта генерал-майор Цабель, взволнованный, заявил Воейкову, что это недопустимо и что если они не пойдут к государю и не доложат ему немедленно обо всем, то он сам, устранив их силою, пойдет к нему и скажет все. Тогда Воейков сказал, что сделает это сам. Выяснилось, что государь спал. Он был утомлен".

— Ну, зрозуміло, з перепою завжди на сон хилить,— зауважив селянин у старенькому кожушку, злякано позираючи на всіх. "Говори, мовляв, та не заговорюйся. Може, правду в газетці надруковано, а може, й брехню".— Воно, звичайно, цар теж людина. У нього турбот, роботи всякої чимало. Втомився, приліг цар-батюшка відпочити.

— Чого боїшся? — докірливим поглядом зиркнув на нього сусіда.— Цар-батюшка... П'яниця він — он хто! Чув,— "супутники государеві багато пили". А він, цар, гадаєш, до чарки не прикладався? Спільно з ними жлуктав. Злий я на царя. Він мого Івана погнав на війну. Загинув син мій, Ванюша... Соколик мій...— І затих, одвернувся, щоб не бачили товариші його скупої сльози.

— Читати далі? — спитав Трохим Іванович, невдоволено глянувши в бік селянина, який так сміливо назвав царя п'яницею. Відгукнулося одразу кілька голосів:

— Давай, Івановичу, давай. Всю як є таємницю вивертай навиворіт. Хочемо знати, як жив цар.

— "Ему заявили, что в Петрограде революция. Студенты и хулиганы взбунтовали молодых солдат. Что эти молодые солдаты отправились к Государственной думе и терроризируют депутатов и что Родзянко под влиянием Чхеидзе и Керенского уступил, а город захвачен чернью и взбунтовавшимися солдатами. Однако достаточно каких-нибудь четырех хороших рот, чтобы разогнать их".

— Ой ні. Там, мабуть, чотирьом ротам не впоратись. Чув? Місто захоплене черню та солдатами. А хіба тепер солдат у солдата стрілятиме? Не ті часи.

— А як туди направлять полки, вірні цареві?

— Невже знову проллється кров?

— Не посміють... Кажу ж, солдат тепер уже не той, що був раніше. Солдат порозумнішав. Пам'ятаєш, що Пимон розповідав про Артема Черкащина? Хоч зроду цієї людини в очі не бачив, але чув, що й там, на фронті, не без добрих людей.

Трохим Іванович вислухав це мовчки і, коли всі знову затихли, продовжував:

— "В это время в вагон вошел Воейков и сказал, что здесь, на ст. Вишера, получена телеграмма, из которой видно, что из Могилева идет на ст. Дно поезд с 70 георгиевскими кавалерами (это георгиевские кавалеры направлялись из Ставки в Царское Село представляться государю). По слухам, они должны были преподнести ему георгиевский крест третьей степени".

— Такого я ще не чув: не він їм, а вони йому чіпляють нагороду.

— Та ти слухайї

— "Государь, этих доблестных георгиевских кавалеров вполне достаточно,— сказал Воейков,— для того, чтобы ваше величество, окруженный этой славной свитой, могли явиться в Царское Село. Там вы станете во главе верных вашему величеству войск Царскосельского гарнизона и двинетесь в Петроград к Государственной думе. Там взбунтовавшееся войско вспомнит царскую присягу, и вы сумеете справиться с молодыми солдатами и революционерами". В этот момент в поезд вошел генерал Цабель. "Все это ложь,— сказал он.— Вас обманывают. Вот телеграмма. Смотрите. Она подписана петроградским комендантом Николаевского вокзала поручиком Грековым. Вы видите, тут приказ задержать на ст. Впшера поезд литера "А", а затем направить его в Петроград, а ие в Царское Село". Государь воскликнул: "Что это? Поручик Греков — комендант Петрограда?" А Цабель сказал: "Ваше величество, в Петрограде шестьдесят тысяч войска во главе с офицерами уже перешло на сторону Временного правительства. Ваше величество объявлены низложенным".

— Розвалився царський трон.

— Куди ж Гюго, царя, дінуть? На дачі буде жити, чи легшу роботу для нього знайдуть?

— "Родзянко объявил по всей России о вступлении в силу нового порядка. Ехать вперед нельзя. На всех дорогах распоряжается депутат Бубликов". С крайним изумлением, растерянностью и горечью государь воскликнул: "Но почему же мне ничего не сказали об этом раньше? Почему говорят только сейчас, когда все кончено?" Но через минуту сказал со спокойной безнадежностью: "Ну, и слава богу. Я поеду в Ливадию. Если потребует народ, я отрекусь и поеду к себе в Ливадию, в сад. Я так люблю цветы".

— Не слід йому їхати до Лівадії. Стільки крові народної пролив...

— А що ж ти хочеш? — обережно спитав Трохим Іванович, дивлячись на селянина, одягненого в старенький піджак.— Ну, відповідай!

— Те, що я хочу, лишиться в моїх думках. І ти мене, Трохиме Івановичу, не випитуй...

— Я так, для інтересу.— І він знову уткнувся в газету, читаючи поволі й неголосно: — "Многие из присутствующих лиц, составляющих свиту государя, утверждают, что в эту минуту генерал Воейков воскликнул, что "остается одно — открыть Минский фронт немцам, и пусть германские войска придут для усмирения этой клоаки". Адмирал Нилов, как он ни был пьян, взволнованно сказал: "Вряд ли это удобно, ведь они заберут Россию и потом обратно нам не возвратят". Воейков продолжал настаивать, уверяя, что, по словам княжны Васильчиковой, император Вильгельм воюет не с Николаем, а с Россией, преследующей противодинастические стремления. Государь ответил на это: "Да, об этом много раз говорил мне Григорий Ефимович (Распутин)".

— Листівку нам солдата показували...