Нечуй-Левицький - Не той став, Нечуй-Левицький

І ніко­ли в той час не бра­ла йо­го нудьга за сер­це, не на­хо­див сум на ду­шу, як густі хма­ри на яс­не не­бо. Те­пер нудьга не­на­че на­су­ва­лась на йо­го з усіх чо­тирьох кутків ха­ти, хо­ди­ла за ним слідком по дворі, по сад­ку.

В неділю по обіді ба­ба Зінька по­ча­ла го­во­ри­ти йо­му, щоб він при­че­пу­рив­ся, взяв хліб і пішов про­си­ти Со­ломію, щоб во­на вер­ну­лась до йо­го. Ро­ман вже дав­ненько обст­риг свої пат­ли, об­го­лив куд­латі бурці, підтяв кру­гом бо­ро­ду і справді тро­хи пок­ра­щав. Одяг­нув­шись в но­вий жу­пан, він взяв хліб під пах­ву і, по­хи­лив­ши го­ло­ву, поп­лен­тав­ся до сво­го тес­тя Фи­ло­на.

Филін і Со­ломія бу­ли до­ма. Пе­ре­го­дя надійшла й Фи­ло­но­ва жінка. Ро­ман поз­до­ров­кав­ся, пок­лав на столі хліб. Филін поп­ро­сив йо­го сісти. Со­ломія сто­яла ко­ло ле­жан­ки і ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на. Во­на тро­хи схуд­ла та зблідла на ви­ду: по очах бу­ло знать, що во­на заз­на­ла не­ма­ло го­ря, що во­на пе­ре­му­чи­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась незгірше са­мо­го Ро­ма­на.

- Соломіє! Я прий­шов те­бе пе­реп­ро­си­ти і хо­чу по­ми­ри­тись з то­бою. Був я оце то­го тиж­ня в ба­тюш­ки. Ба­тюш­ка гнівається, що ми жи­ве­мо ок­ро­ми, - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман.

- Авжеж, доч­ко! Ро­ман не бив те­бе, не ніве­чив. Він чо­ловік ти­хий. А ко­ли ви, мо­же, ко­ли і по­ла­ялись, то це світо­ва річ. Без лай­ки, зма­ган­ня та свар­ки ніхто не про­жи­ве. Хіба ж і я ніко­ли не зма­гав­ся з твоєю матір'ю? Час вам йти на мир. По­сер­ди­лись, по­ла­ялись, то й по­миріться, - обізвав­ся з-за сто­ла Филін.

Соломія лас­кавіше гля­ну­ла на Ро­ма­на. Він здав­ся їй те­пер і кра­щий, і ве­селіший. Во­на вже пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що Ро­ман по­ки­нув пи­ти, не хо­дить до корч­ми і за­хо­див­ся ко­ло гос­по­дарст­ва. Але їй більше од усього бу­ло жаль дітей.

Саме в той час вбігли в ха­ту Со­ломіїні діти. Їх на­мо­ви­ла ба­ба Зінька, щоб во­ни побігли до ма­ми та поп­ро­си­ли її вер­ну­тись до гос­по­ди. Дівчин­ка, про­вор­на та жва­ва, як і її ма­ти, ки­ну­лась до Со­ломії, об­ня­ла її за стан ру­че­ня­та­ми і задріботіла язи­ком зовсім так, як дріботіла Со­ломія.

- Ой ма­моч­ко, го­лу­боч­ко! Це ж ви до нас вер­не­тесь? Ой, вер­тай­тесь, ма­моч­ко, бо ми оце без вас і з ха­ти не піде­мо. Ой, вер­тай­тесь, вер­тай­тесь та­ки за­раз, та­ки ра­зом з на­ми!

- Та вже вер­нусь, моя ди­ти­но, щоб те­бе до пут­тя до­вес­ти, - обізва­лась Со­ломія і вже зовсім лас­ка­во і ве­се­ло пог­ля­ну­ла на Ро­ма­на.

В Ро­ма­на на душі ста­ло ве­селіше. Він по­чув ве­се­лий Со­ломіїн го­лос, і той го­лос задз­венів в йо­го ву­хах, не­на­че гучні стру­ни.

Филониха пос­та­ви­ла пе­ред гос­тем по­лу­день. Усі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці, по­по­луд­ну­ва­ли. Усі бу­ли ве­селі, роз­мов­ля­ли й жар­ту­ва­ли, навіть малі діти по­чу­ва­ли, що в їх житті знов нас­та­не зміна, кра­ща й ве­селіша. Після по­луд­ня всі гур­том пішли до ба­би Зіньки в гості.

- Вибачайте мені, ма­мо, що я за­подіяла вам та­ко­го кло­по­ту та тур­бо­ти, - го­во­ри­ла Со­ломія до ба­би Зіньки, всту­па­ючи в світли­цю.

- Ет, доч­ко! Що бу­ло, то ми­ну­ло і за во­дою поп­лив­ло. Не бу­де­мо вже й зга­ду­ва­ти про те, - го­во­ри­ла ве­се­ленько ба­ба Зінька.

«Постаріється тро­хи Со­ломія, то й об­бу­деться та огов­тається з зви­чай­ним жіно­чим жит­тям і бу­де жи­ти, як жи­вуть усі мо­ло­диці, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, - яка там на­ша жіноцька до­ля? То­пи, ва­ри, плат­тя пе­ри, во­ду но­си, ще й на по­ле хо­ди; не ста­не ча­су ви­га­ду­ва­ти якісь вит­ре­беньки».

Соломія, вер­нув­шись до гос­по­ди, знов ста­ла ве­се­ла. Во­на жи­ла те­пер для своїх дітей, а най­більше втіша­ла­ся своєю доч­кою Мар­ту­сею. Мар­ту­ся вда­лась в матір. Со­ломія і Мар­ту­ся бу­ли як дві краплі во­ди! Мар­ту­ся та­ка ж бу­ла на вда­чу ве­се­ла, співу­ча та ще­бет­ли­ва, як і ма­ти, і до ро­бо­ти ки­да­ла­ся, ча­сом і ма­тері бра­лась по­ма­га­ти. Бу­ло візьме відро, та вдвох з бра­том при­не­суть ма­тері відро во­ди нав­помірки на ко­ро­мислі. Со­ломія тільки і втіша­лась своєю Мар­ту­сею.

Роман став лас­кавіший і вваж­ливіший до Со­ломії, але не при­вер­нув до се­бе її сер­ця. Со­ломія і справді об­бу­ла­ся, огов­та­лась, ки­ну­лась до ро­бо­ти, по­ма­га­ла старій Зіньці. Але ча­сом нес­подіва­но на Со­ломію на­хо­ди­ла жур­ба, на­хо­див сум: ся­де во­на бу­ло на лаві або на призьбі, за­ду­мається і си­дить не­по­во­руш­но, не­на­че зам­ре на од­но­му місці. Бідна мо­ло­ди­ця не­на­че по­чу­ва­ла заз­да­легідь якесь не­щас­тя.

Минули жни­ва, ми­ну­ло й літо. Во­се­ни пе­ред пок­ро­вою пізньою до­бою, вже ля­го­ма, на кут­ку тра­пи­лась по­же­жа. Горіла Ко­нон­це­ва ха­та, а Ко­но­нець дер­жав Со­ломіїну под­ру­гу Мок­ри­ну. По­же­жа бу­ла не­да­леч­ко од Ро­ма­но­вої оселі.

Вдарили в дзвін на ґвалт. Вікна, в хаті ста­ли з чор­них чер­во­ни­ми.. Со­ломія про­жо­гом ки­ну­ла­ся з ха­ти і вибігла надвір.

- Ой бо­же мій! - крик­ну­ла во­на. - Го­рить Мок­ри­ни­на ха­та!

Соломія побігла на по­же­жу, мов не­са­мо­ви­та. Ро­ман вхо­пив відра й ко­ро­мис­ло й поч­ва­лав слідком за нею. Діти вже спа­ли. Ба­ба Зінька зіста­лась в хаті при дітях.

Вже бу­ло пізненько. По­ло­ви­на се­ла спа­ла, і тільки де-не-де бли­ма­ло світло в ха­тах. Со­ломія прибігла до Ко­нон­це­вої ха­ти. Ха­ту вже об­ня­ло кру­гом. Покрівля горіла вся. Лю­дей збігло­ся не­ба­га­то. Кільки чо­ловік та мо­ло­диць но­си­ли во­ду і ли­ли на хлівець, кот­рий па­лав увесь до са­мо­го ни­зу. Мок­ри­на і її чо­ловік біга­ли че­рез од­чи­нені двері і ви­но­си­ли з ха­ти та з хиж­ки, що бу­ло на­пох­ваті, що мож­на бу­ло ви­нес­ти. В сінях вже горіли крок­ви.

- Чи ви­нес­ла, Мок­ри­но, скри­ню? - крик­ну­ла Со­ломія до Мок­ринн.

- Ні! ой бо­же мій! скри­ня моя зго­рить! - кри­ча­ла Мок­ри­на.

Соломія ки­ну­лась у ха­ту, за нею побігла Мок­ри­на. Скри­ня бу­ла за­вальна, важ­ка. Во­ни вдвох на­си­лу ви­нес­ли скри­ню на двір.

- А но­вий об­раз ви­нес­ла? той, що в зо­ло­тих ра­мах? - спи­та­ла Со­ломія в Мок­ри­ни.

- Ой ні! - лед­ве од­са­пу­ючи з пе­ре­ля­ку, ска­за­ла Мок­ри­на.

Соломія знов ки­ну­лась у ха­ту, вхо­пи­ла з стіни здо­ро­вий об­раз і вже вибігла в сіни. Але в той час по­ру­ши­лись крок­ви. Од­на крок­ва з па­ла­ючи­ми ла­та­ми та ку­ли­ка­ми впа­ла в сіни і пот­ра­пи­ла Со­ломії в по­ти­ли­цю. Со­ломія впа­ла тро­хи не на сінешньому по­розі. Па­ла­юча со­ло­ма об­си­па­ла їй спи­ну. Со­ломія, впав­ши до­до­лу, прос­тяг­ла з об­ра­зом ру­ки. Ру­ки пот­ра­пи­ли на па­ла­ючі ку­ли­ки. Со­ломія крик­ну­ла не своїм го­ло­сом. Чо­ловіки підве­ли дрюч­ка­ми крок­ву і ви­тя­гай Со­ломію з ог­ню. На їй вже зай­ня­ла­ся оде­жа. Один чо­ловік, що дер­жав відро з во­дою, за­раз об­лив її всю і по­га­сив на їй оде­жу. Ро­ман тільки що прибіг у двір. Він вглядів, як Со­ломію ви­тя­гай з ог­ню, і не­на­че ска­менів, сто­ячи на од­но­му місці.

Принесли Со­ломію до­до­му. Со­ломія вже опам'ята­лась і страш­но стог­на­ла. Ба­ба Зінька уг­ляділа по­пе­че­ну