Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- Так! - каже,- то ти… Не брат же ти мені! На́ тобі й цих десять, що вже-сь дав.- І дає йому позичені гроші.

- Не беру я,- каже Антосьо,- я ж тобі позичив.

- Я не хочу; возьми собі назад. О! бач! - каже далі, піднявши руку над головою,- о! бач! - І з цим словом поклав бумажку на стіл, і разом зо всієї сили вдарив кулаком.

- Та я не беру, і не бачу,- каже Антосьо,- хоч і за вікно викинь. Я ж тобі позичив? Ти ж мене просив?

- Та я тебе просив, щоб нарівні стали з тим сучим сином, що он до образа пнеться, та не може зняти.

Той і справді топтавсь по подушках, стогнав, а св. Миколай все на гвіздочку висить.

Почувши ту мову, Антосьо приступив до його і тиче в руку ще десять карбованців, і торка, що «сховай, аби той не бачив». Повеселішав неборак, побачивши, що таки «не гниє його», що таки нарівні стали, і почав запихати в кишеню обидві бумажки. Антосьо тим часом налив стакан вина, випив і почав припрошати: «Пийте, браття!», хоч тут був всього один брат, а другий все стогнав коло образа:

- А ти ж віриш мені, що я не брехун? - каже той, що присягався.- Як віриш, то вип’ю.

- Братику! - почав Антосьо,- братику!.. ш-ш-щоб мене грім побив, як не вірю. Та щоб я тобі не вірив, моєму приятелеві? Я? тобі? та я не знаю що!..

Обнялись і поцілувались. А той, що стогнав коло образа, мабуть, розсердився, бо разом як сіпне, то так і дав сторчака аж під стіл. Простягнувсь тут, поцілував образ і сунув його під кровать.

- Полеж,- каже,- ти там, а я тут трохи відпочину.

- П’яниця, сучий син! - заговорив цей, що клявся, як той заснув.- Йому пити! йому… йому… - каже,- ет! що й казати! От коли ми, братику, козаки, то так! Ми й ще вип’єм! А правда?

- Правда,- каже Антосьо,- правда, братику! - І налив.

- Поцілуймось же! - каже той,- поцілуймось!

Поцілувались і випили.

- А ти, сучий сину, п’янице! - почав все один до того, що лежав долі,- ти вже не п’єш? га? не п’єш? - і почав штовхати ногою.- Чуєш? будеш пити?

- Мбу-ду,- озвавсь той і завів: - В бездні гріховній валя-а-яся.

- Ти, сучий сину, не в бездні, а під столом! - каже цей.

А той все: - Неізслідимую милосердія…

- Мовчи! - гукнув цей.

- Твоєго… - співав той.

- Залиймо його, Антосю, хай мовчить!

- Заливай! - каже Антосьо.

- Я ромом,- каже цей.

- Хіба я що? - каже Антосьо.

- Не будеш сердитись?

- На тебе? я? сердитись? братику! Лий, скільки хоч. Іще пошлю Мотрю, а ти лий!

Взяв цей пляшку і почав лити тому саме в губу.

- Брр-бр! - почав той,- бррр! всемирний потоп! Гвалт! - і обернувся потилицею догори і маца попід кровать: - Святий Миколаю! рятуй! - А той на потилицю ллє та й ллє.

- Що ви робите! - почала хазяйка,- ото гарно! І образи познімали! А! люди-люди! А поналипали! - ото! А той що робить? Вже джмелів слуха? гарно!

- Молчать! молчать! - почав Антосьо,- я тут хазяїн!

- Такий мені хазяїн красний, що хазяйці й чарки випити не дав…

- Є! є! ще вип’єте й дві.

Через годину й хазяйка пристала до гурту, і всі разом співали. Та вже не тут, а полізли на горище, бо почала дітвора сходитись.

Не раз отак пили вони та приспівували. А стара Люборацька раз збиралась до міста: треба було Орисі футро справити,- ще й не справити, а верх набрати, бо блам 113 був готовий з Масиного футра. То вже для Масі що іншого - для неї треба було і блам купити і накриття, бо вона старша; а Орися менша, ще й в переробленім походить.

Збиралась паніматка: і коні вже запряжені стояли коло порога, вже й пообідала на дорогу,- зовсім готово, тільки сісти. Коли до грошей, що в скрині були, а там щоб копієчка!

- Нещастя моє! - заголосила.- А хто ж тут так господарював? - Найперше до Масі вчепилась: - То ти, каже, вкрала? - Та ця не далась: зараз відгризлася. Потім до Орисі,- ця плаче, присягається: - Нащо мені? - каже.

- Чи не брала ти, дочко? - питає Теклі.

- Ні, мамочко, їй-богу ні!

- Не святі ж злізли з неба та гроші вкрали,- озвалась стара,- хто-небудь та взяв же їх!

А плачу було та клопоту,- не доведи господи! На Антося ніхто й не подумав. Далі до ворожки вдалися. Ворожила вона, ворожила та й каже: «Таки з ваших хтось, та його нема дома: чорнявий, невисокий, ще молодий».

- То чи не Антосьо? - каже Текля.

- Де ж би таки Антосьо крав! - каже мати.

Проте, подумавши, порадившись, запрягли коні та й поїхала до Крутих.

П’ють чвертокласники, та кавуни їдять, та родзинки, та всякі ласощі; а Антосьо лиш погукує на менших: «Бігай до міста! та бігай». І цибухів наку[пив], і тютюну.

Хазяйка догадувалась, що щось-то воно є, та не сміла сказати ні старшому в очі, ні смотрителеві, бо як неправда, то буде їй лихий світ. Як тут Люборацька - рум, як пить дало.

- Що мій син тут поробляє? - питає.

- П’є та гуляє,- відказала хазяйка.

- А де його скринечка?

Показала хазяйка,- скринечка стояла й не замкнена. Коли до неї, а там всього-на-всього п’ятдесят карбованців.

- Бідна ж моя головонька! - заголосила мати,- ото шатнув!

- А скільки було? - питає хазяйка. Вже догадалась.

- Та вже! скільки не було, а назад не вернеться.

Як прийшов і Антосьо з класу. Напалась мати на його; лаяла-лаяла, а він і губи не роззявив. Аж напослідку каже:

-