Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

дівчинка щільніше притулилася до матері, закутавшися в лахміття її спідниці.

Це було тоді, коли в наслідок мудрого Уткїнового постачання, вже на п'ятий чи що день не було чого класти в казани полкової кухні, щоб заправити ріденьку, водянисту страву - кулешик, і хтось із обозників підстрелив у кайзеровому лісі з солдатської рушниці струнку, довгоногу кізку. Принесена до кухні, вона ще жила; вивернута кулею з м'ясом лопатка передньої ноги її справляла гнітюче вражіння, коза дивилася на оточення тужливим, передсмертним поглядом сіро-блакитних очей, і дівчинка з голубими очима не могла знести того погляду...

Наш полк десь на перехресті складної системи Мазурських озер зупинився й перестрілювався з ворогом. Ми живемо в кайзеровому маєтку три дні, п'ять, десять. Все йде своїм звичним порядком і, нарешті, серед дня - тривога.

Спочатку зняла ту тривогу, сполошивши мирно настроєний обоз - літня жінка - жовта, хвороблива на вигляд, що ото сновидою блукала поміж обозом та в лісі з маленькою донечкою.

Вона тепер не блукала, а бігала - розпатлана, простоволоса, підбігала до солдатів, пильно вдивлялася їм увічі, від чого багато хто відвертався й занурював очі в землю, а потім гукала божевільно тужливо:

- Панє, де моя Броня?

- Панє, де Броня? Ха-ха-ха!

І сипала божевільним реготом, що від нього комашки поза спиною лоскотати починали. Отак бігала вона від воза до воза, від гуртка до гуртка по двору з годину, а потім несамовитий регіт її чути вже було десь із гущавини лісу.

А над вечір тривогу засурмив горнист. Нам треба було виступати.

І коли вже все було готове, коли треба було з хвилини на хвилину чекати наказу рушати, я забіг до тієї кімнати, де з Боярським та кількома полковими писарями ми прожили безтурботно цих вісім чи десять днів, - забіг подивитися, чи не забули ми чого, поспішаючи.

В кімнаті - на низькому, дерев'яному ліжку, застеленому соломою, на якому ми по черзі спали, якийсь густо зарослий колючою, рудою, брудною бородою обозник, що в нього ззаду огидно блищали засмальцьовані штани, гвалтував худу, хворобливу на вигляд, матір голубоокої дівчинки.

Її жовті, оголені кістляві коліна блиснули перед моїми очима, майнули брудні штани обозника, і я тільки почув:

- Ох, пане, я ж хвора... хі-хі-хі... Ой, хвора, пане... Ха-ха-ха!

І знову той божевільний регіт...

- Пане, де моя Броня? Ой, хвора... ха-ха-ха!..

Я ще недавно поклявся, що не вбиватиму, але в ту мить не зупинився б перед тим, щоб загнати багнета - глибоко-глибоко, по саму цівку, в оті паскудні обозникові штани, але мій карабін туго прив'язаний надворі до "Індіяна", у мене голі руки, а знадвору чути команду вирушати.

- Гаа-а-де, що робиш?! - тільки й гукнув я, і на одну коротку мить бачив, як повернулося до мене заросле колючою рудою бородою, перекривлене звірячою люттю й пристрастю обличчя, і чув те божевільне "хі-хі-хі" старої, хворобливої жінки...

Я з люттю пошпурив у повернуту до мене морду обозника якусь поламану табуретку, чув його несамовитий зойк, і наступної миті вже був коло колони, тяг у руках свого "Індіяна", щоб на найближчому брукованому шляху завести й найменшою скорістю п-о-їхати, поруч із Боярським, трохи поперед обозу.

Обоз рушив, обозу не зупиниш через такий випадок, як там, у кімнаті, і тільки далеко від'їхавши й отямившись, я переказав про все Боярському. Він скривився і тільки спитав:

- А що то за обозник?

Що то за обозник - я не знав.

Так само, як не знав я, і досі не знаю, як не знає й не знатиме ніколи світ, де ділася голубоока дівчинка Броня, що дивилася на дикий воєнний світ такими наївно-здивованими, дитячими очима...

Генерале Брінкен! Генерале Фог! Кайзере Вільгельме! Може ви знаєте - чи не завели маленьку голубооку дівчинку брудні обозники до густого лісу, чи не кричала голубоока дівчинка передсмертним криком:

- Ой, панє, я ж ма-а-ленька!..

Прокляття війні!

ХОМА МЕЛЬНИЧЕНКО ЗАКОЛОВ НІМЦЯ

Як це йому сталося, він і сам не знав...

Уже місяць, як фронт зупинився в Мазурських озерах, і день-у-день одбувається вже не маршова, з довгими переходами, несподіваними наступами й відступами на "заздалегідь підготовані позиції" війна, а одноманітне, тягуче, з дрібними вилазками, незначними атаками на окремих ділянках, систематичне винищування людей - так звана, війна позиційна.

Штаб полку розташувався зовсім близько - за п'ять чи шість кілометрів од окопів - знову в якомусь поміщицькому маєтку, за тридцять кілометрів грунтовно осів штаб корпусу з величезними штабами служби, з добре налагодженою поштою, а надто - з пакунковим відділом.

З мотоциклом робити майже нічого - коли доведеться раз на тиждень з'їздити до обозу другого розряду, що між полковим та корпусним штабами, а ще рідше - до самого корпусного штабу, то то й усе.

Бувають дні, коли здається, що й війна відійшла десь у минуле, що живемо ми просто на мирному стані, випадково тільки потрапивши в трохи незвичне оточення. Щодня з польової корпусної пошти привозять вози пакунків - це далекі родичі надсилають гостинці з дому; почалй тут уперше привозити й роздавати колективно зібрані десь у глибокому запіллі, всередині країни, індивідуальні подарунки, що складалися найбільше з торбинок на тютюн, коржиків, часом цукру, шоколаду, з неодмінними листами всередині пакунків - од якихось невідомих жертводавців - найчастіше ображеного долею жіноцтва - дівчат, удовиць, просто "сестриць..."