Фрідріх Герштеккер - На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер

Побачивши, що гість хоче вийти, Еткінс затримав його.

— Сидіть, прошу вас! Коня доглянуть. Відведи гнідого до стайні, дай їсти, а збрую поклади в дворику! — гукнув він мулатові. — А як упораєшся, то… — він вийшов і докінчив свої вказівки вже тихіше, так що Браун нічого не почув.

— Ви казали, що маєте якесь доручення? — спитав Еткінс, повертаючись до хати.

— Так, — відповів той, видно, думаючи про щось інше. — Містер Робертс із… із своїм зятем приїдуть у понеділок уранці або опівдні подивитись на ваше обійстя й просили, щоб ви були вдома.

— Добре! Дуже добре! — зрадів Еткінс. — Я думаю, що ми домовимось. Весілля, либонь, буде завтра?

— Так, здається, завтра.

— Ви теж будете в них?

— Хто — я? Ні, мабуть, ні. Наші збори, певне, затягнуться аж до вечора, і я лишуся в Боувіта.

— У вас завтра збори? Ви їх тримаєте в такій таємниці? Я не чув про них ані слова.

— Ми повідомляємо тільки тих, хто належить до регуляторів, — мовив Браун і не проминув нагоди замовити слово за бідолаху Вілсона. — Мене тільки дивує, що Вілсон вам нічого не сказав.

— Містер Вілсон дуже давно не був у моїй хаті, — відповів Еткінс, якому, видно, сама згадка про юнака була неприємна. — Ну, та я вашими справами й не цікавлюсь. Я не регулятор, то мені й нема ніякого діла до зборів.

— Так, — погодився Браун, який, проте, не хотів відмовлятися від свого наміру. — Але я вам ось що скажу: Вілсон, здається, думає осісти в цій місцевості назавжди. Я гадаю, що кращого сусіда вам годі й бажати.

— Ви забуваєте, що я навряд чи лишуся в Арканзасі, — заперечив Еткінс.

Браун побачив, що говорити далі про те — марна річ, принаймні зараз. Тим паче, що до хати зайшла місіс Еткінс, а невдовзі по тому й Елен з дитиною.

Тепер мова пішла про звичайні речі — про пасовиська, лови, про поділ землі в околиці й про суперечки між фермерами з цього приводу; про те, що ось уже днів п'ять, як на тому березі Арканзасу вбито перепродувача свиней і забрано в нього з гаманця близько тисячі доларів, а вбивці й досі не знайдено; про теперішні законодавства; про вибори судді та губернатора й про багато іншого, аж поки дзиґарі на коминку пробили восьму. Тоді немовля, що досі собі спокійно спало в колисці, почало плакати. Елен узяла його на руки й стала носити по кімнаті, заспокоюючи. Але воно кричало дедалі дужче — видно, йому щось боліло. Жінки, перелякані до смерті, заметушилися, шукаючи в хаті всіляких ліків.

Мати верещала, як причинна, докоряючи бідній Елен, що та навмисне недогляділа дитини, хотіла зжити її зі світу, аби розв'язати собі руки.

Браун був обурений усім тим і поклав собі зробити все, що тільки зможе, аби допомогти своєму другові вирвати дівчину з цієї сім'ї.

А гармидер був такий, що хоч вуха затуляй.

Зненацька надворі завалували собаки й почувся чоловічий голос. Хтось просив пустити його до хати.

— Агов, хто там є! Можна мені у вас переночувати? — вдруге гукнув голос. — А хай їм чорт, тим собакам, ніяк їм не заціпить!

Еткінс відчинив двері.

— Цить, Гекторе! Цить, Дейку! — сердито гримнув він на собак. Потім звернувся до незнайомця: — Злазьте з коня! Мій служник догляне його.

Елен тим часом заходилася колоти скалки засвітити в хаті. Скоро блиснув вогник, і Браун зміг розглядіти незнайомця, що зайшов до кімнати.

То був присадкуватий чоловік, веснянкуватий, із жвавими сірими очима та довгим білявим волоссям, вбраний у бавовняну куртку й такі самі штани. Він поклав біля коминка старі сакви, в яких, либонь, було все, що могло знадобитися верхівцеві в дорозі серед дикого пралісу. Погляд його неспокійно перебігав з Еткінса на Брауна. Він, мабуть, ніяк не міг вирішити, хто з них господар і до кого йому звертатися.

Місіс Еткінс, певне, була не дуже вдоволена новим гостем, який додавав їй ще більше мороки, бо взяла дитину на руки, загорнула в ковдру, звеліла Елен захопити скіпок та жару і йти за нею в другий будиночок, щоб відразу запалити там вогонь у коминку. Елен швидко зробила, що їй наказано. З усього було видно, що господиня цього вечора більше не вийде до гостей.

— Вітер надворі скажений, — мовив нарешті чужинець.

— Так, погода не дуже добра, — озвався Еткінс, допитливо позираючи на гостя. — Ви, мабуть, здалека їдете?

— Ні, не дуже. З Міссісіпі.

— І хочете далі на захід?

— Атож. До форта Джібсона. А далеко ще звідси до Фурш-ля-Фев?

— Я живу на річці, — відповів Еткінс і перезирнувся з чужинцем.

— Тут можна їхати півдня попри річку й не побачити її, — втрутився в розмову Браун, — бо вздовж берега тягнуться густющі зарості очерету на чверть милі завширшки.

— Я так і думав, що річка має бути близько. Гарний очерет — є чим годувати худобу. Тут, мабуть, і пасовиська добрі?

— Дуже добрі, — відповів Еткінс і знову перезирнувся з чужинцем, що водночас краєчком ока позирав і на Брауна. Але Браун задумливо дивився на вогонь у коминку, наче пригадуючи щось напівзабуте.

— Я швидко їхав, та ще й вітер губи сушить, — озвався чужинець по недовгій мовчанці. — Чи не дасте ви мені води напитися?

— А чого ж, будь ласка, — відповів Еткінс і швидко пішов по воду.

Тепер і Браун, щось раптом пригадавши, глянув на чужинця й зустрівся з його пильними очима. Але той зразу ж перевів погляд на Еткінса, взяв у нього з рук кухля й став поволі-поволі пити.

— Я почув, як цей добродій попросив води, та й собі захотів, — сказав Браун, опанувавши себе. Він згадав усю розмову в тій моторошній хатині на Арканзасі