Марія Канн - Блакитна планета, Марія Канн

циганку дівчина, і він викликає її на екран. Агнешка переконувала себе, що навіть мислити не сміє про його особисті справи.

Вона виграла битву. Юн схоче допомогти мешканцям Землі, він визнав їх за братів.

Рибальські човни вималювались на темній воді. Ще невидиме сонце полум'яніло на сніжному шпилі Пік-дель-Тейд.

— Юне, — почула вона Марцінів голос, — чи не могли б ми поглянути, що робиться у нас?

— У нас?

— Там, на вершині, де наш будинок. А потім я хотів би ще заглянути до батьків у Мендзиздрої.

— Гаразд.

Агнешка повернулася до моря. Нарешті вона залишиться зовсім сама. Мимоволі глянула на небо, шукаючи птахів, які летять своїм одвічним шляхом понад океаном і ще й досі сподіваються здибати загиблий материк Атлантиди. Та нічого не було видно за серпанком туману, що піднімався над морем.

Відчувши легкий дотик, вона раптом зрозуміла, що чекала його весь час.

— Аю, я одержав сигнал з Атіса і мушу відлетіти.

Агнешка мовчала, не в змозі вимовити жодного слова.

— Мені важко уявити, що я повернуся на Атіс і знову бачитиму Сонце, як зірку на тлі Волосся Вероніки. Дивлячись на неї, завжди думатиму про тебе, про твоє волосся. Ніколи ні в кого не бачив такого прекрасного.

— Вона кличе тебе, — ледве вимовила Агнешка, — кличе… чекає…

— Ти кажеш про Аону? Чекає на мене, це правда. Але то байдуже. Вона сама прирекла нас на розлуку. Відмовилась летіти зі мною на Блакитну Планету. Полетів сам. І тоді ми розминулися в часі. Я вчора бачив її востаннє такою, як у день мого відліту. Коли ми зустрінемося, вона буде старша за мене на двадцять земних років. Але врешті не в тім річ. У нас немає такої старості, як у землян. Мене і Аону роз'єднав Всесвіт. Я повернуся до вас. Я потрібен тут. Мене кличе голос Землі.

Агнешка мовчала.

Це жахливо, що Юн знову летітиме сам у чорній міжзоряній безодні. Зовсім сам.

Чи долине до Юна її голос, чи знайде його під чужим сонцем, на чужій планеті?

Якщо він і повернеться, то вже не до неї.

Стануть між ними невблаганні простір і час.

— Я боюся, — мовила стиха.

— Чого ти боїшся, Аю?

Який щирий, який приязний його голос!

— Простору і часу.

— Чому, Аю? Скажи. Я хочу знати.

— Бо він роз'єднає нас, Юне.

На екрані виднілися якісь непевні тіні. Нарешті Марцін розгледів стовбури буків, що росли на верхів'ї. А біля них чорні сосни простягали в небо поламане гілля. Шукав очима будиночок. Зрадів, коли побачив, що він стоїть точнісінько такий, яким його залишили: сірий, конусуватий, мов навколишні скелі.

Вже хотів покликати Юна і просити його показати Мендзиздрої, аж раптом помітив: на горі хтось є. Якийсь парубок — його обличчя затуляв величезний солом'яний бриль — схилився над клаптиком паперу.

Мотоногий?

Так, то він. Марцін упізнав його цибаті ноги в вузеньких штанцях і сорочку з фіолетовими пагодами. Він тримав у руці карту, план, що її намалювала для Марціна Агнешка.

Тільки зараз Марцін усе збагнув. То Мотоногий підслухав їх розмови, ховаючись за деревами в ущелині. То він вештався біля станції, очікуючи нагоди викрасти карту. І коли кричав п'яний: «Я вас знайду, я вас знищу», — вже мав ту карту.

А він, Марцін, знехтував тими погрозами. Знехтував Антковою пересторогою. Приховав усе од Агнешки…

З-за пагорка показалася галаслива компанія. Та сама, що завітала тоді на станцію «Під планетою» і пожерла всі їхні запаси.

— Куди це ти нас завів? — гидливо запищала дівчина. — Тут нікого не було з часів царя Гороха.

— А це що? — Мотоногий переможно потрясав обгорткою від бурих петітів, яку витяг з-під каменя. — Це вони залишили. Завше напихались оцим печивом. І нас ним пригощали. Присягаюся, вони тут.

— Тут? — зареготала вона. — Поснідали та й пішли далі. Я вже досхочу налазилась по цих горах. Я повертаюсь!

— Всі підемо, але спершу винишпоримо верховину. На карті позначена й намальована саме вона. Ось гляньте, там Ветлінська галява, а тут річка…

Вони заходились завзято шукати — розгрібали траву, зазирали під звисаюче гілля дерев. Один з молодиків бігав од скелі до скелі, стукав по них ножем і кричав: «Тут перевірено, і тут, і тут».

Вдарив ножем по стіні будиночка. Ніж одскочив. На сірій поверхні не лишилося жодної подряпини. Всі з'юрмились біля дивної скелі, кидали в неї камінням, ножами.

Марцін заніміло дивився на це, далі мимоволі позадкував, угледівши, що Мотоногий дістав сірники.

В коридорі він налетів на Юна з Агнешкою. Вони швидко бігли до нього.

— Рятуйте! — зарепетував Марцін. — Юне, рятуй!

Пекучі сльози текли по Марці новому обличчю. Він ніколи не плакав з болю чи з печалі, а зараз ридання трусило його, мов малу дитину. Все загинуло через його дурість. Юн полетить на свою планету, розгнівавшись на мешканців Землі. Не зустрінеться з вченими й політиками.

— Марціне, — м'які руки обняли його, — Марціне, не плач.

— Агнешко! То все через мене. Треба ж мені було так недоладно скористатися Плутарховими порадами. І наймудріші мислі не допоможуть тому, в кого нема клепки в голові.

— Заспокойся, Марціне. Не так уже й легко сказати щось до ладу і вчасно, щоб тебе зрозуміли.

— Але Юн…

— Юн повернеться. Ти ж чув — він визнав Землю за свою вітчизну. Зараз змушений полетіти на Атіс, його кличуть. Але він вернеться.

— Коли?

— Невдовзі. За двадцять з лишком років. В житті планети це одна хвилина…

— В житті планети!