Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

майстерню. У кімнаті зразків сиділи обидва боси й жіночка за п’ятдесят. Утрьох жваво щось обговорювали. На столі лежало портфоліо з виробами майстерні, а фактично – з моїми роботами за останні півроку.

– Познайомся. Місіс Х’юстон, – представив Майкл.

– Хелло, мем, – чемно відповів я.

Жіночці хотілось усього скляного для інтер’єру нового будинку. Містер Х’юстон був багатим підрядчиком і всі роботи по будівництву нового будинку вів сам. Вчора вночі клієнтка їхала в лімузині повз освітлені вітрини майстерні, і от вранці вона тут. Вона мала безліч ідей і, очевидно, стільки ж грошей.

– Слухай, ти коли будеш їй щось пояснювати, – шепнув Джул по-російськи, – вживай побільше своїх замудрих мистецьких слів. Об’єм, гармонія, форма… В’їхав?

Я кивнув, і він пообіцяв місіс Х’юстон, що перекладатиме дослівно слова художника. На той час я ще не володів англійською достатньо для відповідальних розмов. Та й на клієнта справляло досить екзотичне враження: художник з перекладачем їй подобався. Я говорив і говорив, малював, пояснював і знову малював. Джул з Майклом наввипередки перекладали. Вони швидко зрозуміли шлях до серця клієнтки, а відтак і до її гаманця. Після кількох годин спілкування місіс Х’юстон сяяла від задоволення, коли виписувала чек із завдатком:

– Ось, хлопці, ваш чек. На почин. І мій телефон. Скоро побачимось!

Джул був дуже збуджений, ніби натрапив на золоту жилу на Клондайку. Він танцював над моїми ескізами:

– Треба зробити так, щоб вона запала на скло! Ми реально можемо бути забезпечені роботою на півроку! І ще якою роботою! Може, до дизайнерського журналу потрапимо…

Тоді мені сяйнула думка: усе своє попереднє життя я був переконаний, що талановитому художнику замовлення сипатимуться на голову, як манна небесна іудеям у пустелі. Але ж є ТАЛАНТ, а є МЕНЕДЖМЕНТ цього таланту! Історія з місіс Х’юстон (яка таки забезпечила майстерню замовленнями на півроку) мене навчила: без уміння втілити ідею в ескіз, тоді – в матеріал, а потім продати цю ідею – нічого не зрушиться з місця, будь ти Донателло чи Марк Твен!

– Найголовніше в менеджменті, – повчав Джул того ж дня, – контроль. Узагалі й у житті теж. Довєряй, но провєряй! Втратиш контроль над грошима – прощавай, життя. Втратив контроль над життям – прощавайте, гроші… Вони, як блізнєци-братья – партія і Лєнін! – жартував Джул, демонструючи обізнаність з поезією Маяковського.

– Заробити гроші і не пересваритися, бо тоді припинемо робити гроші, – ось наш менеджмент і наш девіз! – підспівував Майкл.

– Хоча, сказати правду, найголовніший контроль над собою – це твої життєві принципи, – філософствував Джул. – Ми з Майклом євреї, іудеї, ти українець і православний. Кожен з нас повинен віддавати Богові те, чим Він нас наділяє. Ми віддаємо на синагогу. Навіть сьогодні, от зараз, ми з тобою, православним, ділимось інформацією, своїм досвідом, за який набили стільки шишок. А років через п’ять-десять – і ти нас згадаєш добрим словом. «Незлим, тихим словом», – старанно вимовив Джул моєю мовою слова Поета. – Х-ха! А ти думав, я простий собі неграмотний єврей з бувшого Союзу?

Без сумніву, мене вразила така ерудиція. Далеко від України. Цілий день я ходив під враженням від Джулових слів, як і від усього, що відбулося. А коли повертався додому через міст над Гудзоном, то дивився з вікна вагона метро на Мангеттен з його мільйонами вогнів, на близнюків торгового центру, а в голові звучав «Заповіт» Поета. «Не забудьте пом’янути…» Ізсередини, десь глибоко в грудях точила ностальгія, яка ніколи тут на чужині мене так і не відпускала…

Show must go on!

Нью-Йорк! Яке чудове місто! Різноманітне, творче, швидке, романтичне, веселе, безнадійне, інформативне, наснажуюче – список можна продовжувати без кінця. У Нью-Йорку ніколи не занудьгуєш, це місто ніколи не спить. Це – енергетичний центр країни. Тут можна зустріти людей звідусіль, з усіх світів і континентів. З найвищої точки міста, будинку Емпайр Стейт завжди бачиш світ, у якому все можливе. Кожне людське життя, кожна мрія може розквітнути тут, як чарівна квітка папороті. Можливе все. І це хитросплетіння доль, настроїв, історій, життів і подій зветься – Нью-Йорк…

На під’їзді до Нью-Йорка краєвид заворожує. Хтось назвав його – технологічне диво світу. Спершу він виростає на обрії, маленький такий собі дитячий конструктор. Тоді розростається на очах, полонить свідомість і вже не відпускає. Пропливає праворуч, і ти прикипаєш поглядом до громадь будівель, каньйонів вулиць, кольорів, гри світла й тіні, блиску ріки… Сталеве гроно хмарочоса Крайслера невідворотно завжди нагадує – краса врятує світ… Бо хтось вибрав таки створити красу і гармонію форми замість квадрата, гроно – замість майданчика для гвинтокрила. Напевне, дуже непрактичний був архітектор.

Є в міста й інша сторона. Для пересічного іммігранта тут існує свого роду планка, вище якої стрибнути важко. Мегаполіс, як гігантський магніт, утримує тебе в обіймах своїх хмарочосів. Якщо крутитися постійно серед своїх, то англійська може й не знадобитися.

Життя розпоряджалося моєю долею за своїми правилами і виштовхувало з міста, яке я вже встиг глибоко і щиро полюбити. Десь у душі я відчував, що Нью-Йорк – ще не вся Америка, і якщо хочу насправді побачити й відчути цю країну, маю їхати з мегаполіса. Моя дружина після довгих пошуків і переговорів знайшла роботу за покликанням. Ми переїздили до штату Коннектикут. Наш новий дім був всього за кілька годин від міста посеред великого лісу з дикими звірами, деревами, озерами, чистим повітрям. Повна протилежність супермісту.

Дуже не хотілося покидати майстерню на Брукліні. Я розраховував їздити до Нью-Йорка два-три рази на тиждень. Виконував би свою творчу роботу і повертався у лісовий рай над озером. За кілька тижнів повідомив Майклові й Джулу про наш переїзд і запропонував свій план. Новина підкосила моїх босів, хоч виду вони й не подали. Розраховували на тривалу