Марина та Сергій Дяченко - Шрам

— Дурень ти, Соллю, — сказав Лис уже іншим, тверезим голосом. — Знайшов, про що розпитувати серед ночі… — Він помовчав, сердито засопів і додав роздратовано: — Та й тобі, між іншим, видніше… Він начебто твій знайомий…

— Начебто, — сказав Солль пошепки.

— Ну отож-бо… Спи собі, — ліжко під Лисом просто захлинулося від скрипіння, так різко він відвернувся обличчям до стіни.

У скло бився нічний метелик — стукіт маленьких крилець то обривався, то оживав з новою силою. Можна було заплющити очі чи тримати їх відкритими — однакова пітьма, густа, наче віск, заліплювала очниці. Солль притих, як завжди в темряві, йому було добряче не по собі.

Ліжко Гаетана ожило знову, скрип обірвався на найвищій ноті.

— А що тобі пан декан? — свистячим шепотом Лиса запитала темрява. — Що тобі до нього? І що йому до тебе? Га?

Солль натягнув ковдру до самого підборіддя. Кинув у невидиму стелю:

— Він обіцяв… допомогти мені. А я… не знаю. Я боюся його… А тут ще вона…

— Хто — вона? — відразу поцікавилася темрява.

— Вона… Торія, — губи Егерта неохоче, через силу вимовили це ім’я.

— Торія? — перепитав Лис з побоюванням і водночас мрійливо. Шумно зітхнув і сумно додав: — Забудь.

Далеко у місті перегукувалася нічна варта.

— Він вчить її… чаклунству? — із завмиранням серця запитав Егерт.

Лис знову роздратовано завовтузився на ліжку.

— Дурнем народився, дурнем і помреш… Він нікого не вчить… магії! Це тобі не арифметика й не кравецька справа…

І знову тиша, тільки чутно шерех метелика та сердите сопіння Лиса.

— Але ж він маг? — знову запитав Солль, долаючи мимовільну боязкість. — Адже він великий маг? Я ж тому й…

Він хотів сказати, що тому й прийшов до міста, щоб зустрітися з великим магом, про якого чув на дорогах і постоялих дворах; хотів сказати — і запнувся, побоявшись виказати про себе більше, ніж слід. На щастя, Лис нічого не помітив, ліжко під ним знову заходило ходором.

— Я… — знову почав Солль, але зненацька Лис перебив його.

Голос рудого Гаетана звучав незвично серйозно, навіть трохи патетично:

— Я в університеті другий рік… І ось що скажу тобі. Декан Луаян, він… Може, і не людина зовсім, — він перевів подих. — Ні, зла нікому не робить… Історію ліпше за нього ніхто на світі не знає, це точно… Тільки ти правильно його боїшся, Соллю. Було якось… Ти тільки не патякай… Але я сам бачив, Соллю! З’явилася на площі баба з барабанчиком… Убога, барабанила й жебрала. Казали про неї… що зурочує, що ліпше обходити десятою дорогою… А я не послухав, цікаво стало… Бачу, декан іде… Порівнявся зі старою, та раптом як розвернеться, як гляне… Я поряд стояв, але й мене мало не вбило цим поглядом… А баба барабан кинула і як засичить! Щось шепоче, хоча ні слова не розбереш, слова брязкотять, наче замок іржавий… Ну й… декан теж їй… сказав. Таке слово… Потім три дні у вухах дзвеніло. І потяг її… Не руками, а так, ніби на мотузці невидимій… І я за ними потягся, дурень, хоч і жижки тремтіли… Завернули в підворіття, і стара… Там, де стояла бабища, дивлюся, зміюка здоровенна, слизька звивається, на декана пащу роззявляє, а він тоді руку підніс, і з цієї руки…

Лис дивно запнувся й замовк. Солль лежав, заледве стримуючи нервовий дрож.

— Ну? — вичавив він нарешті.

Лис завовтузився. Встав. Пошльопав руками по столу, розшукуючи кресало.

— Ну?! — простогнав Егерт.

— Ну, — глухо відгукнувся Лис, висікаючи іскру. — Декан запитує: чого тобі? А вона сичить: вільного слухача Солля на поживу…

Зайнялася самотня свічка. Егерт, мокрий наче миша, сплюнув від досади й водночас зітхнув з полегшенням: збрехав, клятий жартівник. Збрехав… Напевно.

Лис стояв посеред кімнати зі свічкою, і чорні тіні на стінах здригалися — у Гаетана трусилася рука.

До самого світанку обоє старанно вдавали сплячих. Уранці, після довгого кількахвилинного вивчення косого шраму на зарослій щетиною щоці, Егерт переміг себе й поплентався на лекції.

Декан Луаян спустився зі свого кабінету трохи раніше, ніж звичайно; угледівши його наприкінці коридору, Егерт відсахнувся у темну, сиру нішу стіни. Не помітивши Солля чи зробивши вигляд, що не помітив, декан пройшов мимо, саме тут його й наздогнав Лис.

Егерт не бачив його, чув тільки незвично боязкий, плутаний Гаетанів голос: здається, Лис просив за щось пробачення. «Клятий язик… — ловило Егертове вухо. — Я й сам не знаю, як… Клянуся небом, надалі мовчатиму, наче риба…»

Щось м’яко, спокійно відповідав декан. Голос Лиса повеселів, зацокали, віддаляючись, його каблуки.

Декан постояв роздумуючи, потім повернувся й, зупинившись навпроти ніші, тихенько погукав, дивлячись убік:

— Егерте.

Кабінет здавався величезним, не набагато меншим від Актової зали. Сонячне світло тонуло в темних портьєрах — наче важкі повіки на втомлених очах, на вікнах лежали оксамитові полотнища, занурюючи кімнату в півморок.

— Роздивіться, Егерте… Вам, напевно, цікаво, от і роздивіться…

Посеред кабінету височів письмовий стіл із триголовим мідним канделябром; поряд, один напроти одного, стояли два дерев’яних крісла з різьбленими високими спинками, а позаду столу на гладенькій стіні тьмяно поблискувало розправлене пташине крило — куте, сталеве.

— Це пам’ять про мого вчителя. Його звали Орланом… Я розповім про нього згодом.

Обережно ступаючи, Егерт рушив уздовж стіни. Бліде, понівечене шрамом обличчя віддзеркалилося в мутній скляній кулі зі свічкою посередині. На круглому перекособоченому столику юрмилися срібні фігурки людей, звірів і величезних комах. Виготовлені з надзвичайною майстерністю, всі вони, здавалося, дивляться в одну точку.