Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

причепуритися. Тепер на ній була біла шовкова кофтинка й строга чорна спідниця європейського крою. Губи ледь підфарбовані.

Крадькома поглядаючи на дочку пака Судармоно, я думав, що якомусь молодикові добряче поталанить. Вродливими жінками Індонезія не бідна, але такі, як Сукарті (ім'я це означає «Багата»), трапляються не так уже часто. Ніжність і грація в кожному мимовільному русі. Тонка талія, високі груди, бездоганні лінії шиї, сяючі, без жодного дефекту зуби. Ніс, мов у гречанки — зовсім не такий, як у батька! Шкіра ясно-золотава, ніби засмагла. І ще ця розкішна, майже до колін коса. Перекинута на груди, на білому шовку вона напрочуд гарна. Сукарті явно знає собі ціну й не від того, щоб пококетувати.

Жіночність і грацію в індонезійок виховують з дитинства. Кожна дівчинка, навіть у глухих селах, з десяти-дванадцяти років учиться стежити за своєю зовнішністю, красиво вдягатися й проходить школу класичного танцю. Учитель танців — в Індонезії одна з найпочесніших професій.

— А чому Маклая називають добрим? — запитав я пака Судармоно.

— Бачите… — Він сьорбнув кави. — Наш народ вважає найбільшим багатством добру пораду. Якщо людина щедра на добрі поради, вона багата й добра.

— А ви, Сукарті, також щось знаєте про Маклая?

— Пак знає більше, він багато прожив і всім цікавиться. Я тільки на першому курсі.

— Але ж це перший курс університету…

— Про Маклая в університеті лекцій не читають. Може, на інших факультетах. У нас сама медицина, усе дуже нудне.

Пак Судармоно вдавано насупився.

— Ось вам молоде покоління.

Чомусь я сподівався, що він скаже саме це. Так сказав би і мій батько. Дивно і радісно відкривати в людях, таких, здавалося б, різних і далеких одне від одного, якісь спільні риси, жести, хід думок. Так само радісно бачити на чужій землі знайому з дитинства квітку, дерево, навіть травинку…

Я хотів сказати, ким усе-таки був Маклай насправді, та роздумав. Хай у серці пака Судармоно він лишиться таким, яким був досі.

… Цікаво слухати розповідь, розуміти, що це легенда, і знати, що в легенді — правда. Легенда, наче красива скринька, до якої в тебе є ключ: відімкнув і — ось вона, правда…

* * *

1878 року, закінчивши перший етап своїх подорожей в Південно-Східну Азію і вирішивши перенести центр своєї подальшої діяльності в Австралію, тридцятидвохрічний Миклухо-Маклай, який прекрасно знав анатомію людського тіла й медицину, обчислив, що його неміцний від природи організм за умов суворої самодисципліни, періодичного відпочинку й лікувальної профілактики може витримати різкі переміни клімату, незгоди далеких доріг ще 20–25 років. Якщо при цьому, звичайно, не впадати в зневіру й не втрачати волі до життя.

За орієнтир він узяв двадцять два з половиною (!) роки. І на цей термін склав програму майбутньої діяльності, поділивши її на окремі етапи по роках. Причому деякі роки розписав буквально по місяцях. Він передбачив у своїй програмі обсяг і ступінь складності кожного поставленого завдання, де треба побувати й скільки для цього потрібно часу, як і до чого конкретно він заздалегідь повинен підготуватись, які і де можуть трапитися несподіванки тощо. І все це з урахуванням поступового, з часом, ослаблення організму й пов'язаного з цим зниження працездатності.

Якщо зважити, що всі свої плани він потім виконував з вражаючим завзяттям, то програма його життя перетворюється на дивовижний, просто єдиний у своєму роді документ, в якому геть усе підпорядковувалося, тільки справі. Тверезо, обдумано, з цілковитим розумінням своїх професійних і суто фізичних можливостей, того, який нелегкий тягар кладе він собі на плечі. Свідоме зречення всіх особистих вигод і благ, природного людського прагнення мати бодай якесь особисте життя й особисте щастя.

«Завдання моє таке величезне, — писав він одній своїй кореспондентці, — а відведено мені так непомірно мало, що відчути себе щасливим я, очевидно, не встигну, і тому думати в моєму становищі, що колись я стану щасливим, було б самообманом і тратою енергії мислення на справу конче марну. Певний час це питання мене цікавило, як цікавить, мабуть, кожного. Але невдовзі я зрозумів, що суть щастя для мене як індивіда полягає не в побутовій повсякденності або в досягненні почестей і слави, а в пошуку відповіді на такс життєве завдання, розв'язання якого дає людині відчуття і ясну свідомість виконаного обов'язку. Може, з усталеної точки зору це сприймається не зовсім нормально і моє міркування на цю тему здасться Вам міркуванням одержимого або навіть фанатика, але я знаю себе, а Ви просите відповідати Вам з усією відвертістю. Звичайно, щоб уникнути зайвих пересудів, я волію всі мої судження про власну персону тримати при собі, але ще відгукнутися на Ваше прохання мені, по правді, совісно. Я не забув, скільки безсонних ночей Ви просиділи біля мене, коли я метався в гарячці у Вашому домі, і яка тривога була у Ваших очах у день мого від'їзду. Я завжди буду вдячний Вам і ніколи не посмію дозволити собі нещирість з Вами.

Ви кажете, що не раз помічали, коли, одужавши, я вечорами самотньо бродив у Вашому саду, вигляд у мене був зажурений. Це правда, але Ви помиляєтесь, вважаючи, що я страждаю через те, що не почуваюся щасливим. Найчастіше засмучує мене не відсутність щастя, як його звичайно розуміють, а невдоволення прожитим днем. У мене давно стало звичаєм вечорами подумки повертатися до справ прожитого дня, і я нерідко докоряю собі, що зробив не стільки, скільки міг би, якби. розумніше розподілив свій час.

Коли людина замолоду відчуває себе щасливою й усім задоволена, вона, як я розумію, гідна не заздрощів, а співчуття, бо це означає, що вона не має стимулюючої жаги життя, яка спонукає нас до невтомного діяльного пізнання. Вона всім задоволена, їй нічого більше не треба. А щастя, певен, повинне вінчати життя. Тоді прагнення його наповнить усе життя людини смислом боротьби й завершиться торжеством перемоги. Боротьба й перемога — ось що, мені здається, становить суть життя, яке на схилі років дає підставу сказати: «Я жив не; як пересічний споживач, не байдужий обиватель, не егоїст, що захряс у багні