Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

Ми не хочемо суперничати з Зіною в тривалості розмов і тому закінчуємо нашу сьогоднішню радіопередачу. До завтра, товариші мешканці!

Рівно о двадцятій годині нуль-нуль хвилин за місцевим часом чекаємо вас на підвіконнях, а також на лавах у подвір'ї, біля старого дерев'яного стовпа.

До побачення!

Дорогі товариші батьки! Ми тепер часто будемо бесідувати з вами. І ви навіть не зможете нас перебити, щоб зробити якесь зауваження. Ми допомагатимемо вам виховувати нас і боротися з усякими нашими недоліками — з ледарством, боягузтвом і таке подібне. От сьогодні ми розповімо вам одну історію, в якій нічого не. вигадано. Цю історію повідомила нам одна дівчинка, ім'я якої ми змінили на її власне прохання. З цієї історії ви довідаєтеся, як… А втім, краще розповімо все по порядку.

… Настав травень, і квартира одразу збезлюдніла. Поїхала з чоловіком на курорт сусідка, дуже буркотлива, яка завжди скаржилася, що Катя крутиться під ногами (а вона зовсім ніколи й не крутилася).

— Ну, тепер ти повна господиня в квартирі, — сказала мама. — Задоволена?

Але Катя не була задоволена. Навпаки, вона була дуже й дуже засмучена. Спершу мама не здогадувалася, у чому справа, а потім зрозуміла: Катя боялась залишатися вдома сама. Вдень ще нічого, а от уночі, коли мама чергувала в лікарні, Катя місця собі не знаходила. Точніше кажучи, вона знаходила собі місце, але в іншому будинку: тікала ночувати до своєї подруги Оленки.

Мама приходила з нічного чергування рано-вранці, а Катя поверталася від Оленки пізніше. Якось, повернувшись, вона побачила, що мама спить, а на столі лежить записка: «Отож, ти у мене страшенна боягузка? Просто соромно за тебе. Адже ти у третій клас перейшла! В піонери вступати збираєшся!»

Катя й сама не знала, чого вона; боїться. Скільки разів вона давала собі слово, що витримає, не побіжить до Оленки — і щоразу втікала.

Якось, ідучи на нічне чергування, мама сказала:

— Пильнуй за телефоном, Катю. Повинен бути один дзвінок! Дуже важливий…

— Угу, розумію, — відповіла Катя.

Мамі часто дзвонили від хворих, яких вона лікувала.

Дзвонили навіть уночі. І кожного разу мама закінчувала розмову словами: «Ви дзвоніть, коли буде потреба. У будь-який час дзвоніть, будь-ласка, не соромтесь!»

Мама пішла, а Катя почала читати книжку і час від часу поглядала на телефон. Вона думала, що важливий дзвінок пролунає дуже скоро, а його все не було й не було. Коли впали сутінки, Катя захвилювалася. Вона дивилася на телефон благаючими очима, і, ніби зглянувшись, він нарешті задзвонив.

— Це автобаза? — пролунав у трубці хриплий голос.

— Та ні! — досадливо відповіла Катя і кинула трубку. «Хоч би він швидше ще раз подзвонив! — думала вона.

Я б довідалася, у чому справа, сповістила мамі на роботу, а тоді побігла б до Оленки!» Але телефон не дзвонив… Звідкись згори почулися чоловічі голоси. Вони то затихали, то ставали голоснішими. Це здалося Каті дуже таємничим. «Дивно!» — злякано подумала вона. Підійшла до вікна й уважно оглянула підвіконня, потім висунулася і подивилась на карниз. Ні на карнизі, ні на підвіконні нікого не було. «Та це ж радіо у сусідів, нагорі!» — раптом здогадалася Катя. На мить їй стало смішно. Та тільки на одну мить, бо наступної миті було вже не до сміху: їй здалося, що в коридорі шкребуться миші.

Збліднувши, Катя прислухалася до шерхоту. Але в цей час брязнула металева кришка, і вона зрозуміла, що це листоноша опустив щось у поштову скриньку. Катя відкрила скриньку — там лежав лист для сусідки. Катя одразу поклала його назад: сусідка не любила, коли брали її листи.

І раптом Каті здалося, що миші справді шкребуться, та тільки не під підлогою, а десь угорі, на стелі. «Що за дурниці! — Адже миші не можуть бути угорі!» — міркувала Катя. Це, проте, не дуже заспокоїло її, і вона почала сторожко прислухатися до дивного шурхоту. Тоді до неї долинули й віддалені звуки музики. «Вальс! „Дунайські хвилі“! — зраділо додумала Катя, мовби вона почула голос старого знайомого. — Це ж сусіди танцюють і човгають ногами!»

Проте заспокоїлася вона ненадовго. Кожне рипіння мостин примушувало її здригатися і дослухатися.

«Ні, так більше не можна! — вирішила вона. — Піду до Оленки!»

Катя відчинила парадні двері, але одразу подумала: «А як же дзвінок! Адже він важливий для мами. Напевно, дзвонитимуть від якогось хворого. Я піду, а мама так нічого і не довідається. Не можна, не можна йти!»

Вона зачинила двері, замкнула їх на всі запасні замки й навіть на ланцюжок, потім прилягла на канапу, вкрилася байковою ковдрою і почала пригадувати усі книжки і фільми, де йшлося про сміливих людей і їхні подвиги. Але й література Каті не допомагала. Вона ще кілька разів поривалася піти до Оленки, але потім спохвачувалася: «А важливий дзвінок?» І залишалася. Так вона й заснула.

Над ранок їй приснився сон. Вона стоїть на площадці парадних дверей, двері зачинені, а в порожній квартирі дзеленчить, надривається телефон. Катя знає, що це той самий дуже потрібний для мами дзвінок, але потрапити до квартири не може. І взагалі не може зрушити з місця, як це часто буває уві сні.

Катя розплющила очі. Було вже зовсім видно, телефон і справді дзвонив. Вона скинула ковдру, підбігла до апарата, зяяла трубку й почула мамин голос:

— Катю, ти вдома? Ти не втекла до Оленки?

— Ні, мамо, я не втекла.

— Ну, тоді я і всі мої товариші, лікарі, просять передати тобі, що ти молодець, справжній молодець!