Наталія Володимирівна Сняданко - Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки

всі жінки себе так почувають, коли їх намагаються зґвалтувати, чи просто зі мною щось негаразд? Чому я не кричу, не боронюся? Адже я перебуваю в державі, де закон суворо карає за таке, і мене при цьому навіть не позбавлять студентської візи. Навпаки, примусять Берто виплатити компенсацію, на яку мені вдасться винайняти нормальну квартиру або поїхати додому чи у відпустку. Я можу звернутися до італійського консульства із заявою, щоб Берто позбавили німецького громадянства, або до українського, щоб йому заборонили в'їзд до України. Можливо, потім мене навіть покажуть по телебаченню, у якомусь із ток-шоу, де підстаркувата телеведуча демонструватиме обуреному глядацькому залу п'ятеро дівчат мого віку, над якими брутально познущалися німецькі, італійські чи французькі збоченці, закликати до масових протестів проти занадто ліберального законодавства у справах зґвалтування, вимагати за це довічного ув'язнення, відновлення смертної кари, кастрації. Глядачі із залу братимуть слово, погоджуватимуться із ведучою або вступатимуть із нею в дискусії, питатимуть думку зґвалтованих. Ми, шморгаючи носами, невиразно розповідатимемо щось жалісливе й зворушливе. Домогосподарки співчутливо плакатимуть, витираючи сльози кутиком фартуха, самотні збоченці мирно дрочитимуть на диванах перед своїми телеекранами. Смертну кару так і не введуть, громадянства Берто не позбавлять, сума виплаченої компенсації буде вдвічі зменшена у зв’язку з безробіттям підсудного, йому дадуть два, максимум три роки, а мене потовчуть десь у темному кутку якісь італійські майстри гри в преферанс. А, може, і не потовчуть. Прищемити чи не прищемити йому яйця? Здається, пізно.

– Не бійся, я не робити тобі нічого поганий. Розумієш, я навчити тебе кохання, справжній кохання. Я кохатися з жінка, коли мені 7 роки. Я – дуже хороший коханець. Я – дуже палкий, дуже ніжний, дуже терплячий. Тобі добре, дуже добре. Я кохати тебе цілий ніч, подарувати багато насолода, оргазми, я кохати тебе цілий ніч, кожний ніч, я кохати тебе завжди…

– Берто, не кінчай в мене, ти ж без презерватива.

Але навіть це застереження, здається, надійшло запізно, судячи з виразу його обличчя, по якому розпливлася дурнувато-блаженна посмішка. У кімнаті посилився дух алкоголю, до нього додався ще запах сперми, Берто востаннє здригнувся, вислизнув із мене і зробив глибокий видих. Руки його нарешті припинили місити мої груди, наче кавалок тіста.

Коли він вийшов із кімнати, я відсунулася від мокрої плями на простирадлі. Не вмикаючи світла, намацала ковдру, що сповзла на підлогу, загорнулася в неї і досить швидко знову заснула.

Пізніше, коли минуло кілька місяців після тієї ночі і я вже не жила у квартирі Роберто Арґентіно, я зловила себе на думці, що більше не ображаюся на Берто. Я згадала, як ми з ним ходили в ресторан. Одного вечора, коли я повернулася додому, він уже стояв біля вхідних дверей, вбраний у білий костюм дорогого і хорошого крою, нічого не пояснюючи, тільки з підганяючим і нетерплячим: «Пронто, сеньйоріта, пронто, пронто», примусив мене залишити речі. Пильним оком оглянув моє вбрання, залишився незадоволеним, відкрив шафу у своїй кімнаті, витяг одну з вечірніх суконь, які колись, очевидно, належали його дружині, приклав її до мене і повісив назад до шафи. Сабіна була значно нижчою і суттєво повнішою, тож сукня мені не підійшла. Берто щось пробурмотів собі під ніс італійською, потім зачинив дверцята шафи, взяв мене за руку, і ми пішли. Дорогою зайшли до його друга Маріо, який тримав на нашій вулиці невеличкий цигарковий кіоск Маріо теж був у білому костюмі, і вони разом із усміхненою дружиною вже чекали на нас. Вечірня сукня дружини Маріо була чорна, із нашитим блискучим люрексом, на ногах – лаковані мешти на високих «шпильках», укладена у перукарні за допомогою великої кількості лаку зачіска з «начосом», густо нафарбовані вії, підведені чорним повіки і яскраво червоні нігті та губи. Я зрозуміла, чому Берто так незадоволено оглянув мої старенькі джинси, босоніжки і футболку. Ми пішли у «справжній» італійський ресторан, німців серед клієнтів майже не було, звучала італійська музика. Був вечір п’ятниці, і настрій у всіх був передсвятковий. Я не брала участі у складанні замовлення, але кількості принесеної їжі і напоїв вистачило б на міні-весілля.

Ми довго сиділи того вечора в ресторані, їли, пили і танцювали, Берто з друзями часто піднімали келихи, говорячи тости італійською, і при цьому хитро підморгували одне одному, дивлячись у мій бік, я ввічливо посміхалася, не розуміючи, про що йдеться. Як пояснив мені потім Берто, жінка, яку чоловік приводить із собою у компанію своїх найближчих друзів, вважається, за італійськими звичаями, його нареченою. От так просто, без зайвих розмов і відома самої нареченої.

Потім ми поверталися додому, намагалися розгледіти зорі на баденському небі, але це було нелегко через велику кількість ліхтарів на вулицях, а можливо, завинили надто міцні напої під час вечері, Берто розповідав мені про своє дитинство, життя у великому будинку на хуторі, якого зараз уже немає, залишилися самі руїни, про рано померлу маму і батька, який сам виховував восьмеро дітей, про численні намагання втекти до Німеччини, пошуки хоч якоїсь роботи, про довгі вагання, коли вони з Сабіною вирішили одружитися. «Розумієш, одна справа, якби мені треба тільки німецький паспорт, але я її любити. А любити і паспорт разом – це нечесно». Про те, які вони були щасливі разом, коли Берто відкрив антикварний магазин, почав заробляти достатньо грошей, у них все було, «але ти ж знаєш, німкені завжди мало», потім дружина вирішила теж піти на роботу, «ти ж знаєш, вони всі тут феміністки», стала мало бувати вдома, Берто збанкрутував і пішов працювати водієм-дальнобійником, їхня сім'я почала розвалюватися. «Розумієш, мені потрібна дружина, щоб я прийти, а вона – вдома, чекати, готувати їсти. А вона цілими днями на робота, дитина сама. Мені не треба така дружина. Я поставити їй ультиматум, вона – піти. Ти ж знаєш, вони всі тут феміністки. Маріо мати італійська дружина, вона – інший. І ти інший. Хочеш бути моя дружина?»

Тоді Берто видався мені просто маленьким затурканим чоловічком, іноземцем, який не став своїм у чужій країні, зате став чужим на батьківщині. Я тільки пізніше зрозуміла, що і в нього є своя життєва філософія, яку не можна просто так відкидати і вважати анахронізмом, хоча б тому, що за цим стоїть багатовікова традиція, так жило багато поколінь людей, а деякі з них, як-от Берто, думають так і досі. Поламане життя Роберто Арґентіно символізує відмирання цієї традиції, простого і надійного трибу життя, але чи це на краще?

Через кілька місяців